Диво - Павло Архипович Загребельний

за винагородою, якось не дуже вірилося йому, щоб Ярослав, ще вчора задивлений тільки в своїх варягів, сьогодні готовий був давати золото людям, які прибрали кількох його вірних дружинників, а з-поміж них навіть найближчих княжих охоронців, знаних усьому Новгороду. Але Коснятин усміхався так ласкаво й засліплююче, що не вірити йому було б просто гріх.

Коснятин усміхався й тоді, коли вони проходили браму, пильновану похмурими варягами, які підозріло дивилися на озброєних бравих новгородців, що й собі всміхалися слідом за своїм веселим посадником: Коснятин ніс свій посміх і до княжих палат, виніс його й звідти, з’являючись па ганку разом з Ярославом, і навіть понуре князеве лице мовби освітлювалося тим сяйвом, що оточувало посадника, і новгородці ще більше повірили в бажання князеве не тільки побачити їх, а й належно винагородити. Тільки Жировит, воїн досвідчений, знов відчув у серці поколювання і важко переступив з ноги на ногу, але мовчав, ждав, що буде далі, спробував навіть видавити собі на уста посміх, переймаючи його від посадника, і Ярослав уловив, здається, його намагання прилучитися в своїх веселощах до Коснятина, нахилив голову, зиркнув на новгородців з-під брів, наставив на них свого важкого, набряклого від багатоденного пияцтва носа, спитав коротко:

– Оці?

– Вони, – радісно мовив Коснятин.

– Взяти їх у мечі, – так само неголосно й спокійно сказав князь, і кілька варягів, які стояли внизу на східцях ганку між князем і новгородцями, вмить оголили свої широкі двосічні мечі й ударили на спантеличених новгородців, а з усіх боків двору повалило варягів сила-силенна, і закипіла кривава баня перед очима в князя і посадника. Ярослав так само був похмурий, а Коснятин посміхався сяйливо й безжурно. Може, зітер він свою посмішку тільки тоді, як увечері вибрався до города і сказав там комусь про побоїще на княжому дворі, а може, й не він те сказав, а сама чутка викотилася з княжого двору, бо в лихих чуток є здатність видобуватися звідусюди, і тепер уже по Новгороду лунав не той піднесений вигук, що над Волховом при княжій учті, а болісний зойк: «Наших побито!»

– Воїнів славенських побив князь!

– Варяги вбили воїнів Славни у князя!

– Жировита з товаришами вбито!

– Князь убив Жировита!

– Варяги б’ють наших!

Отак воно й перевернулося: «наші б’ють варягів» – «варяги б’ють наших!». Натовпи збиралися коло княжого двору, горіли вогнища, люто бився люд у браму, а посеред ночі проштовхалося до брами троє змучених верхівців, стали мовчки добуватися наперед. Юрба, зачувши лихо, стягала верхівців з коней і була б, може, розшматувала нещасних, якби один з них не гукнув голосом, що пересилював увесь вереск і лемент:

– Люди, вгамуйтеся! Вісті несемо князеві! Горе велике! Князь Володимир…

Тоді юрмище стало потроху стихати, і посланець вигукнув ще голосніше, так, що почули не тільки найближчі від нього, а й багато хто ще:

– Великий князь Володимир преставився в Києві!

Де й узявся Коснятин, розчистив умить прохід для посланців, обстав їх з своїми вірними людьми, достукався до брами і без перешкод провів гінців до князя, а за брамою знову заколотилося і завирувало, та вже не докучав тепер той гук Ярославові, не лякався він ні криків, ні вогнів, сказав Коснятинові:

– Скликай вранці віче на Софійській стороні.

І прибув на віче без варязької охорони, тільки з кількома своїми отроками та стяговниками, бо княжий прапор – це честь. Стяг собі вибрав Ярослав, достосовуючись до батька, князя Володимира. У того – архангел Михаїл, у цього – архангел Гавриїл на блакитному тлі. Мовби продовжував батька свого, не лишав іншим братам високого знака, бо перших архангелів було два – Михаїл і Гавриїл; виходило, що вже обидва привласнені, лишалися ще Рафаїл і Уріїл, але через невідомість свою навряд чи могли б слугувати котромусь із князів за символ руської державності.

Ярослав мав на поясі короткий ніж і меч до походу, зодягнений теж був до походу в одіж просту й зручну, без прикрас. Віче гуло й вирувало, лад панував тільки в самій середині, на узвишші, де стояв посадник Коснятин, стояли посадники ветхі, з довгими сивими бородами, стояли старости кінецькі, тисяцькі, старости ступенні, воєводи й бояри, багатші з люду торгового, вірні люди Коснятинові; Ярослав уклонився вічу, підняв руку на знак, що хоче говорити. Поволі гамір ущух, князь вхопив ротом повітря, мовби обіймаючи всіх, простер руки, вигукнув:

– Новгородці мої любі, дружино моя, опора й надія землі Руської! Отець мені вмер, Великий князь Володимир! Хочу на Київ іти, щоб не перейшов стіл київський у руки недостойні! В безумності своїй побив учора воїнів новгородських, а тепер їх і золотом не повернути! Смерть кожного мого воїна сприйматиму як свою власну смерть! Поможіть мені! На вас дивиться вся земля Руська!

Довго колотилося віче після князевих слів. Важко зібрати всі вигуки, які пролунали там, всі лайки, прокльони, глузи й погрози, що сипалися на князя. Але він усе стерпів, стояв непорушно на видноті перед усіма, і, мабуть, ця його впокореність, а може, люди Коснятинові, вміло розставлені посадником повсюди, подіяли на віче заспокійливо, і з окремих незгідливих викриків стало звільна вирізнятися одне спільне, тверде й несхитне:

– Підемо з тобою, княже!

Лунало голосніше й голосніше, незгодні спершу пробували кричати й далі своє, але поступово вмовкли, бо віче мало свій жорстокий закон, за яким усіх незгодних бито киями, аж поки вони приставали до думки більшості або ж випускали з себе дух. І коли вже було, нарешті, досягнуто бажаної згоди, Коснятин виступив наперед князя і гучним своїм красивим голосом викрикнув у ім’я всіх зібраних:

– Підемо з тобою, княже, хоч завдав ти прикрості новгородцям!

– Підемо! – загуділо віче.

– Але обіцяй, княже, для Новгорода найпершу правду! викрикнув Коснятин.

– Обіцяю! – крикнув Ярослав.

– Поклянися! – вимагало від князя віче.

– Хрест кладу святий! – відповів Ярослав і перехрестився перед усіма урочисто й замашисто.

– Потягнемо твою руку! – знов гукнув Коснятин.

– Потягнемо! – закричали