Сюрпризи долі - Єва Гата

— Я хочу пройтися з тобою вечірнім містом, — швидко промовила Олена, коли двері спальні зачинилися за чоловіком.

Вони одяглися і вийшли на мало освітлену вулицю. Жан мовчав.

— Я не знаю, що зі мною буде, коли ти поїдеш.

— Станеш новою людиною, без забобонів і обмежень.

— Я не хочу жити без тебе, ти в мені запалив вогонь, без тебе він згасне.

— А ти його підтримуй, і тоді палатиме вічно.

— Без тебе я безсила. Ти став частиною мене. Якщо вона зникне, я не зможу жити, це наче вирвати шматочок серця.

— І мені дуже добре з тобою, та обставини диктують свої правила.

— Давай, змінимо їх, ти ж казав, що немає обмежень.

— Їх немає і водночас вони є. Перше обмеження — мій квиток у Францію.

— Давай, його порвемо.

— А далі що? Де я буду жити?

— Зі мною, де забажаєш.

— І ти покинеш свою сім’ю задля мене?

Олена про це й не подумала. Як же хлопці залишаться без неї? Хто їх годуватиме і доглядатиме?

— Перед нами завжди є декілька шляхів, усе залежить від вибору, — продовжував Жан, якщо я порву квиток, тобі доведеться покинути тих, кого ти любиш. Ти цього прагнеш?

— Я хочу жити зі всіма вами, — простогнала Олена.

— Так не буває.

— Ти ж сам казав, що все буває.

— Тільки не в коханні.

Вона різко зупинилася.

— Я хочу насолодитися цією миттю, моя голова йде обертом. Я умру без тебе.

Олена прилинула устами до його уст. Це був її поцілунок. Жан відповідав їй взаємністю, але ініціатива належала не йому. В цю мить вона потребувала ще раз почути, що є маленькою і що її кохають, та ці слова не пролунали. Раптом у повітрі здійнялася хурделиця, яка кружляла довкола них, покриваючи землю білим килимом забуття. Олена відчула суворий подих холодного вітру, який нагадував про розлуку. «Це кінець, запам’ятай цю мить назавжди», — шепотіла підсвідомість.

— Приїжджай до мене, я тобі покажу Париж, — перервав поцілунок Жан.

— Мені байдуже, де бути з тобою — у Парижі чи тут, — я лише хочу бути поруч. Ти моя доля.

— Я не заслужив на таке.

— А якщо я все покину, ти візьмеш мене з собою?

— А віза, як її отримати за такий короткий час? Ти ліпше спокійно, не поспішаючи, обдумай, я завжди на тебе чекатиму.

— Я не хочу чекати, давай зараз же підемо і розкажемо все Георгію!

— Навіщо це робити, та ще й серед ночі. Залишимо усе як є, — збентежився Жан.

— Я благаю тебе залишити мені твою музику на спомин, без неї мені не жити.

— Це найменше, що я можу для тебе зробити, залиш диски собі, нехай вони подарують тобі нову наснагу.

Олена заплющила очі й потягнулася устами до його уст.

— Ще, ще, я не хочу повертатися додому.

— На дворі дуже холодно, ти можеш застудитися, — уникнув нового поцілунку Жан.

Усю дорогу назад вони мовчали. Щось гірке народжувалося в серці, яке без зупину нагадувало про швидкоплинність щастя. Які радісні були дні, коли все залишалося ще загадковим і невідомим. Запитання ширяли в повітрі, прикриті вуаллю таємниці. Найважче, коли все стає зрозумілим і невідворотним. Боже мій милий, чи ми ще колись побачимося?!

— Я не сумніваюся, ми з тобою ще побачимося, і не один раз, — вгадав її думки Жан, пам’ятай, я завжди радо тебе зустріну.

Понеділок промайнув непомітно. Останній день завжди минає так швидко, що інколи його можна й не зауважити. Прощальний вечір вони відсвяткували втрьох. Олена весь час прагнула доторкнутися до руки свого кохання, але Георгій не пішов спати швидше і їй залишалося лише вдивлятися в очі, без яких не уявляла майбутнього.

У вівторок зранку гість поїхав, і Оленине щастя закінчилося. Тепер щохвилі вона згадувала Жана, забулися навіть ревнощі до власного чоловіка. Як зустрітися з ним знову? Щасливі дні відійшли в минуле. Вони набули магічного відтінку, покрилися мороком забуття, лише диски з музикою нагадували, що все відбувалося насправді.

Олена вже знала всі записи напам’ять. Від кожної мелодії стискалося серце. Вона закохалася, і тепер кожна мить повністю підпорядковувалася цьому почуттю. Життя змінило забарвлення. Як жорстоко, коли спочатку дарують світло, а потім його забирають і повертають у морок буденщини. Інколи їй хотілося, щоб тієї зустрічі ніколи не існувало, не було б тепер таких мук. Усі хатні клопоти відійшли на задній план, Жан став єдиною далекою мрією, яка розчинялася в мареві.

І ось, нарешті, небувала радість: Олена отримала листа з Франції, у якому він дякував за щирий прийом і сердечне ставлення, а ще внизу дописав, що сумує. Отже, це справді відбувалося, це не є лише фантазією. Реальність і уява злилися в єдине ціле. Кохання перетворилося на хворобу. Олена будувала повітряні замки, наповнювала їх музикою й уявляла себе королевою, яка очікує свого лицаря.

Наче вихор, увірвалася в свідомість блискуча ідея: таємно від Жоржа написати повість про кохання, яке з’являється зненацька і змінює всі стереотипи. Олена назвала свій твір «Життя в тіні». Там розповідалося про жінку, яка загрузла в буденщині. Один день змінював інший, не пробуджуючи в ній жодного зацікавлення. І раптом з’явився чоловік, який осяяв її своїм коханням. Завдяки цьому світлу вона побачила таємницю, заховану в глибинах душі, про яку ніколи не здогадувалася. Скарб міг так і пролежати до останнього дня, однак лише завдяки яскравому променю став