Сюрпризи долі - Єва Гата
Олена нарізала овочі, вкладаючи у салат душу, старанно обсмажила м’ясо, обклала його скибками яблук і поставила запікатися. Музика продовжувала грати, ритми змінювалися від запальних танців до тужливих романтичних мелодій. Вони наче підспівували в такт: «Ти здивуєєєєш всіх, бо ти найкращаааа». Все це нагадувало магічне дійство, яке заворожувало своєю чарівністю.
За годину повернулися діти.
— Чим так смачно пахне? — вигукнув Павло з порога.
— Швидко роздягайтеся, мийте руки і сідайте їсти, — щасливо промовила Олена.
Хлопці зі смаком поїли і пішли в свій покій готуватися до заліків. Олені хотілося ще і ще слухати музику, але побоялася, що це може завадити дітям, тихо увімкнула телевізор і нестямилася, як заснула.
Пробудилася Олена біля одинадцятої вечора від грюкання вхідних дверей. У кімнату зайшли Георгій і Жан.
— Ви разом. Дуже добре. Сідайте вечеряти, — промовила, протираючи очі спросоння.
— Ми зустрілися в університеті й вирішили разом іти додому, — сказав Георгій.
— Я голодний, як вовк, — весело вигукнув Жан, — сьогодні мене запросили на прийняття, але, крім шампанського і цукерків, нічого більше не подали. А я не дуже полюбляю солодке.
— А що ви любите? — поцікавилася Олена.
— Найбільше у світі — м’ясо, напевно, у мені є щось тваринне. Не розумію вегетаріанців, навіщо так себе обмежувати.
— Тоді вгадала, сьогодні я приготувала вашу улюблену страву, — посміхнулася Олена.
Чоловіки добряче зголодніли, бо не вимовили жодного слова, аж доки не закінчили вечеряти.
— Ви майстриня! — промовив Жан, витираючи уста серветкою.
— Моя дружина завжди смачно готує, але сьогодні вона перевершила себе, — гордо промовив Георгій, вимочуючи хлібну шкуринку у залишках соусу.
— Раз наша чарівна господиня приготувала нам таку насолоду, то тепер наша черга зробити і їй приємність, — посміхнувся Жан, — що ти пропонуєш, брате?
— Мені дуже шкода, але я повинен піти сьогодні швидше спати і тому змушений вас покинути. Ти ж у нас маєш багату фантазію, от тобі й карти в руки. Якщо бажаєте, можете сидіти скільки заманеться, але пам’ятайте про завтрашній бенкет з нагоди моїх уродин.
— Я ще трішки побалакаю з твоєю дружиною, якщо не заперечуєш, і невдовзі також віддамся в обійми Морфея.
Олені зовсім не хотілося спати, адже вона продрімала зо дві години і почувала себе цілком бадьоро.
— То на чому ми зупинилися? — серйозно запитав Жан, коли вони залишилися вдвох.
— Ви про що? — здивувалася Олена.
— Про ваші закопані таланти.
— Уже запізно їх відкопувати.
— Ніколи не пізно щось робити, запізно буває лише після смерті.
— Що ви пропонуєте?
— Я пропоную вам узяти, у гіршому випадку, ручку і папір, а в ліпшому — комп’ютер, і почати виконувати своє покликання.
— Колись спробую, для цього потрібно мати сюжети, а їх у мене немає, я ж, крім дому і роботи, нічого більше не бачу.
— Вони приходять самі по собі, важливо лише запрошувати їх у свою душу.
— Сьогодні поруч кружляло щось чарівне, та воно так і не наблизилося до мене.
— А ви відкрийтеся. Хіба можна проникнути в будинок через замкнені двері та вікна?
— Ви вважаєте, що я замкнена?
— І закомплексована.
— Ви мене ображаєте?
— Аж ніяк, ви весь час озираєтеся на Жоржа — що скаже, як зреагує, а це неправильно.
— Але ж він справді дуже розумний.
— Не заперечую, та не створюйте ідола, яким би не був геніальним ваш чоловік. Ніхто, чуєте, ніхто, не в праві перекривати іншому його шлях.
— Добре бути таким упевненим у собі.
— Я ніколи не боюся робити те, що мені хочеться, навіть якщо декому це й не подобається. Я за знаком Зодіаку Лев, бо народився на самісінького Спаса.
— І вам це вдається?
— Люди поважають лише вільних людей і зневажають рабів.
— Маєте рацію, я ніколи про це не думала.
— А коли ви народилися?
— У липні.
— Ви рак. Не закривайтеся у своїй мушлі, розбийте її, вона вам заважає.
— Чим ще ви займаєтеся, крім журналістської роботи?
— Усім на світі: багато читаю, катаюся на лижах, займаюся альпінізмом і граю на гітарі. Недавно я навіть давав сольний концерт в одному клубі.
— Я також колись грала на гітарі, але це було так давно.
— А у вас є гітара?
— Є, та вона дуже стара і зовсім розсохлася.
— Несіть швидше сюди, спробуємо її вилікувати.
Олена винесла зі спіжарки гітару, витираючи її від пилу.
— Так. Поглянемо, що у нас тут не гаразд, — почухав скроню Жан, — справи кепські, але не безнадійні, погано лишень, що деякі струни потріскали.
— У мене десь завалявся здавна комплект німецьких срібних струн, треба лише пошукати.
— Ну то негайно знайдіть! — радісно вигукнув гість.
Жан дістав з кишені металевого ключика і заходився підганяти гриф до деки.
— Знайшла! — радісно влетіла на кухню Олена.
— От і чудово, тепер цей вечір запам’ятається надовго.
Жан виявився майстром справи, за короткий час старенька гітара забриніла новими голосами.
— Ви чудово граєте, де ви вчилися? — зачаровано спитала Олена.