Джек - Альфонс Доде

Яка ж вона була вродлива, тітонька Керіка, висока й дужа, як чоловік, у синій туніці, із скляним намистом на ногах і руках, із луком за спиною, з кінськими хвостами, що спадали й колихалися навколо стегон! А її голову з густими кучерями прикрашували два невеличкі роги антилопи, що сходилися півмісяцем, ніби підкреслюючи, що чорношкірі жінки-воїни зберегли традиції Діани, білошкірої мисливиці! У неї було влучне орлине око, богатирська сила у руках! Вона могла одним лише змахом руки вирвати бивень у слона або зрубати голову воїнові з племені Ашанті! Дуже грізною бувала тітка Керіка, але не до свого маленького Маду; з ним вона завжди була лагідна, щедро дарувала йому коралове й бурштинове намисто, розшиті золотом шовкові пов'язки на стегна, безліч скойок, які заміняють монети в їхній країні. Керіка навіть подарувала йому маленький бронзовий з позолотою карабін, який сама отримала в дарунок від англійської королеви, але вважала його надто легким для себе. Маду стріляв із нього, коли вона брала його па полювання у дрімучий ліс, де із дерев звисають довгі ліани.

Ті дерева росли так щільно, а їхнє листя було таке лапате, що навіть сонце не пробивалося під їхнє зелене склепіння, а звуки лунали, наче у храмі. Та все ж таки там було світло, і величезні квіти, стиглі плоди, різнобарвні птахи з довгим пір'ям, що звисало з високих гілок аж до землі, виблискували й мінилися усіма барвами, мов коштовне каміння.

У гущині ліан чулося дзижчання комах, фуркотіння крил, шелест листя. Невинні на вигляд змії похитували пласкими головами й погрожували жалами; чорні мавпи перестрибували з дерева на дерево, а великі таємничі озера, які ніколи не бачили неба, були наче дзеркала, розкидані у величезному лісі; відбиваючись у них, він, здавалося, сягав підземних глибин. Відбиваючись на тій смарагдовій зелені водного плеса, раз у раз мерехтіли строкаті птахи... Тут Джек не втримався й захоплено сказав:

– Це, мабуть, так гарно!

– Так, сильно гарно, – вело далі негреня, яке, може, трохи й перебільшувало, споглядаючи свій край крізь призму розлуки, зачароване дитячими спогадами, та ще й із своєю палкою південною вдачею.

– О так, сильно гарно!..

Заохочений увагою нового приятеля, він повів далі свою незвичайну оповідь.

Вночі тропічні ліси невпізнанно змінювалися. Люди лаштувались на ночівлю у джунглях просто неба, біля велетенських вогнищ, які відлякували хижаків, що блукали навколо табору, беручи вогнище в кільце. Птахи також стурбовано кидались на гілках, а кажани, безмовні й чорні, як пітьма, приваблені яскравим полум'ям, раз у раз мигтіли понад вогнищем і тільки під ранок гронами зависали на велетенському дереві – нерухомі, сірі, наче дивовижне висхле й мертве листя.

Провадячи сповнене пригод життя просто неба, королевич ріс міцним і спритним майбутнім воїном: у тому віці, коли інші діти ще чіпляються за пов'язки на стегнах матерів, він уже вмів битись шаблею і бойовою сокирою.

Король Ракк-Маду-Гезо пишався своїм сином, спадкоємцем трону. Та, на жаль, здається, навіть для королевича замало лише володіти зброєю і вміти вцілити слонові в око, ще треба вміти читати книжки білих, знати їхнє письмо, щоб торгувати з ними золотим піском, бо, як казав мудрий Ракк-Маду своєму синові: «Білий завжди з папе'ом в кишеня, аби тільки ошукати нег'а».

Безумовно, і в Дагомеї можна було знайти досить освіченого європейця, який охоче навчав би маленького королевича, – французькі і англійські прапори маяли над факторіями на узбережжі так само, як над щоглами кораблів, що кидали якір у гаванях. Але й самого короля свого часу його батько посилав у місто, яке називається «Марсель» – далеко-далеко, край світу, аби він там став дуже вченим, тож тепер король Ракк-Маду хотів, щоб його син дістав таку саму освіту та виховання, як і він сам.

Як гірко було маленькому королевичу розлучатися з Керікою, покидати свою шаблю у піхвах і карабін, повішені на стіні рідної домівки, і від'їздити з «мусьї» Бонфісом, білим з факторії, який щороку відвозив у безпечне місце золотий пісок, награбований у беззахисних негрів!

Проте Маду мусив миритися. Він хотів колись стати королем, владарювати над батьковими амазонками, володіти його безмежними ланами, де колосилися злаки і кукурудза, його палацами, де стояли обпалені глиняні джбани з пальмовою олією, де громадились слонові кістки, сурик, золото, корали. Щоб мати такі багатства, потрібно було їх заслужити, а в разі потреби уміти їх захистити, і вже тоді Маду спадало на думку, як нелегко бути королем, адже якщо в монарха й більше втіх, ніж у простих людей, то і турбот набагато більше.

З нагоди його від'їзду по всій країні було влаштовано народні свята, приносилися жертви ідолам і морським богам. Усі храми відчинили брами для урочистих богослужінь, увесь народ відклав щоденну працю, щоб помолитись за благополуччя королевича, а перед самим відплиттям, коли корабель от-от мав знятися з якоря, кат приволік на берег п’ятнадцять полонених ашанті, і їхні закривавлені червоні голови лунко падали у мідний чан.

– О Боже!.. – вирвалось у переляканого Джека, що закутався по вуха в ковдру.

Справді, такі розповіді, почуті від героя драми, не вселяли спокою. Будь-хто злякається. Щоб заспокоїтись, потрібно було зразу ж нагадати собі, що ти в пансіоні Моронваля, в центрі Єлисейських Полів, а не в жахливій Дагомеї.

Маду, помітивши неспокій слухача, не став розповідати далі про розваги краян напередодні його від'їзду, а зразу перескочив на розповідь про своє перебування у Марсельському ліцеї.

Ліцей був дуже великий, і його похмурі стіни, сумні класи із облупленими лавами, на яких учні повирізали ножами свої імена, свідчили про те, як минав час у малих в'язнів; викладачі, ще урочистіші й поважніші завдяки своїм чорним мантіям з широкими рукавами та пласким шапочкам; голос вихователя, що раз у раз вигукував: «Тихіше, діти!»; низько схилені над партами дитячі голови, скрип пер, нудні, по двадцять п'ять разів повторювані уроки, що минали так, ніби кожен учень по черзі ловив у задушливому повітрі класу одні й ті самі уривки знань; величезні їдальні й спальні, двір, як у казармі, освітлений лише вранці і ввечері вузьким короткочасним промінням сонця, яке ковзало