Джек - Альфонс Доде

Джек був у захваті.

Він не розумів, не хотів розуміти знизування плечима і підморгування Маду, що снував за спинами гостей Моронваля, виконуючи свої принизливі лакейські обов'язки: через руку в нього була серветка, а в руках – натерта до блиску тарілка.

Хто-хто, а Маду знав справжню ціну цим лицемірним похвалам, збагнув суєтність людських почестей!

Свого часу він також сидів на почесному місці, так само смакував хазяїнове вино, скроплене настоєм зілля з докторової пляшечки. Шитий сріблом мундир, яким так пишався Джек, був для нього завеликий, бо скроєно його на Маду.

Приклад такого падіння мав би застерегти малого де Барансі від гордощів, бо до нього ставилися достоту так само, як спочатку ставилися й до маленького короля.

Безперервні розваги, в яких охоче брала участь уся гімназія, нестримне славослів'я і лише час від часу – уроки пані Моронваль, на яких застосовувалась її славетна система. До того ж уроки ті були неважкі, а карлиця – чудова жінка, єдиною вадою якої була надто старанна вимова найпростіших слів. Вона казала «шлуннок», «уагони», «я їхала в уагоні», «ми зустрілися в уагоні». Часом важко було зрозуміти, про що вона говорить.

Тим часом Моронваль охоче освідчувався в палкій приязні до нового учня. Пройда навів для себе довідки. Тепер він знав, що являє собою приватний дім на бульварі Османа і яку суму можна виправити з «любого дядечка».

Отож коли пані де Барансі навідувалась до Джека, а це бувало досить часто, вона мала найсердечніший прийом і найуважнішу аудиторію, що із розкритими ротами слухала всі її недоладні й хвалькуваті вигадки. Спочатку пані Моронваль, вроджена Декостер, спробувала виявити деяку зверхність щодо такої легковажної особи, але мулат негайно осмикнув дружину, і, вгамувавшись, вона з безліччю відтінків стала поєднувати перебірливість порядної жінки з корисливістю гендлярки, до того ж так, щоб це не дуже впадало в очі.

– Джек!.. Джек!.. До тебе мама! – кричали йому, щойно відчинялися двері і в залу, де відбувалися побачення, заходила пишно вбрана Іда з кульками тістечок та пакетиками цукерок у руках і муфтах.

Для вихованців Моронваля її прихід був справжнім святом. Ласували всі гуртом. Джек частував «дітей півдня», і навіть пані де Барансі, скинувши рукавичку з руки, на якій було найбільше перснів, брала свою частку ласощів.

Ця трясогузочка була така щедра, що гроші так і текли у неї поміж пальців, вона завжди приносила разом із тістечками безліч подарунків та іграшок, які охоче роздаровувала всім, хто їй траплявся під руку. Можна уявити, якими завченими похвалами, якими вигуками вдячності зустрічали її непомірну щедрість. Лише Моронваль із силуваною посмішкою, в якій проглядали жаль і заздрість, дивився, як по сантимах на дрібнички, на ніщо розтікається багатство, що могло б стати у пригоді людині талановитій, з ясною головою, але порожніми кишенями, хоча б, скажімо, і йому.

Ця думка й на хвилину не йшла креольцю з голови, і хоча він лестив їді, слухаючи її байки, вигляд у нього був неуважний, очі блукали, і він нервово кусав нігті, згораючи від лихоманки позичальника, в якого от-от зірветься з язика прохання дати йому грошей і який аж гнівається на вас за вашу нездогадливість.

Моронваль давно вже мріяв заснувати журнал, присвячений колоніальним інтересам, і задовольнити свої політичні домагання, раз у раз нагадуючи про себе співвітчизникам, а як пощастить, то й стати депутатом. Для початку йому здавався конче потрібним саме такий журнал, а пізніше, на думку Моронваля, можна буде і позбутися його.

Він часто розмовляв про це із своїми невдахами-приятелями, і ті одностайно підтримували його намір. О, якби їм запопасти хоч якийсь орган преси!... Скільки ненаписаних рукописів визрівало в їхніх головах, скільки не сказаних, чи то пак несказанних думок там роїлося, і вони сподівалися, що ті думки стануть яснішими завдяки чітким типографським літерам!

Моронваль мав невиразне передчуття, що саме новачкова мати візьме на себе витрати на видання цього журналу, але не хотів надто поспішати, побоюючись розбудити недовір'я дами. Він мав намір зайти здалеку, діяти поступово, обережно, щоб її куций розум міг звикнути до такої перспективи.

Та на його біду пані де Барансі була занадто легковажна і вже тому погано піддавалася його інтригам. Без жодних хитрощів, через саму свою наївність вона щоразу повертала нецікаві для неї балачки на щось інше, усміхаючись, слухала мулата й дивилася на нього хоч і люб'язно, але неуважно, і очі її сяяли ще більше тому, що ні на чому не зупинялися.

«А чи не підказати їй ідею самій узятися за перо?» – думав Моронваль і делікатно намагався натякати, що між мадам де Севіньє і Жорж Санд можна зайняти почесне місце, але спробуйте натяками щось навіяти пташині, яка раз у раз змахує крильцями, розганяючи навколо себе вітерець!

«Цій бідолашній жінці бракує клепки»,– думав Моронваль після кожної з таких розмов, у які він укладав усе своє нетерпіння і запал, а вона у відповідь лише байдуже базікала; він, лютуючи, гриз нігті, а вона щебетала й щебетала, не слухаючи ні саму себе, ні співрозмовника.

Ні, тверезі міркування не годилися, щоб піймати у сильце таку пташку, її потрібно було засліпити, і Моронвалю це вдалося.

Якогось дня, коли Іда царювала у вітальні, вмостившись на всіх можливих титулах, всіх благородних частках «де», які вона щоразу додавала до прізвищ приятелів і знайомих ніби для того, щоб підтвердити свою шляхетність, пані Моронваль-Декостер несміливо промовила:

– Пан Моронваль має до вас прохання, але не зважується його висловити...

– О, та чому ж, кажіть, кажіть!.. – вигукнула балакуча дурка з таким палким бажанням зробити послугу, що директору аж засвербіло тієї ж миті викласти своє прохання дати йому грошей на видання журналу, але, людина хитра й недовірлива, він волів діяти обачно, йти до мети, зважуючи кожен крок, «щоб не спіймати облизня», як він казав, підморгуючи хижими очима. Отож він вдовольнився