Джек - Альфонс Доде

комічних інцидентів. У глибокій тиші, коли якийсь дивак-байкар, котрий поставив собі за мету перелицювати байки Лафонтена (він простодушно сам у цьому зізнавався), читав вірша «Дервіш і Горщик з борошном»,– вільний переспів байки «П'єретта і Глечик з молоком»,– у глибині зали спалахнула сварка між небожем Берцеліуса й чоловіком, що читав Прудона. За лайкою посипалися ляпаси і штурхани, і серед тієї товкотнечі Маду ледве утримував у рівновазі велику тацю з ромовими бабами й сиропом, які він раз у раз проносив перед жадібними очима «дітей півдня»,– йому було суворо заборонено будь-чим частувати вихованців гімназії. Щоправда, протягом вечора їм разів кілька подавали «шипшину».

Жвава розмова між графинею і Моронвалем тривала далі, й красень д'Аржантон, помітивши нарешті пильну увагу до своєї видатної особи, став перед ними й, картинно жестикулюючи, кидав у залу гучні фрази, так, щоб усі його бачили й чули.

Здавалося, він був украй розгніваний. Але на кого?

Ні на кого й на всіх.

Він належав до тієї категорії жовчних розчарованих суб'єктів, які усього відцуралися і ні до чого не пристали, які паплюжать і суспільство, і звичаї, і смаки свого часу, не забуваючи підкреслити при цьому, що їх не зачепив загальний розклад.

Тепер він вибрав жертвою невдаху-байкаря, сумирного чиновника якогось міністерства і з ненавистю та зневагою погрозливо кидав йому в обличчя:

– Помовчали б!.. Знаю я вас!.. Розбещені нікчеми! Ви увібрали в себе все зло минулого сторіччя, не взявши й крихти його принад!

Ошелешений байкар покірливо похнюпився.

– Що ви зробили з честю?.. Що ви зробили із коханням?.. А ваші твори, де вони? Нічого й казати, гарні твори!

Тут байкар запручався:

– Ну, дозвольте!..

Але д'Аржантон нічого йому не дозволяв, та й чому це має його турбувати, що там думає якийсь байкар? Д’Аржантон навіть не дивився на нього, а звертався кудись далі й вище. Йому б хотілося, щоб уся Франція зараз прислухалася до його слів. Він сказав би їй усе, що про неї думає. Бо він уже не вірив у велич Франції... Зубожілий, занапащений, знекровлений край... Від неї нічого вже сподіватися – ні віри, ні яскравих ідей. Як на нього, д’Аржантона, то він давно вже вирішив покинути цю країну, не жити тут далі, а виїхати до Америки.

Просторікуючи, віршомаз стояв у величній, незрівнянній позі, – навіть не дивлячись, він невиразно угадував прикутий до себе замилуваний погляд. У нього було таке відчуття, яке інколи виникає увечері в чистому полі, коли за твоєю спиною несподівано сходить місяць і, загіпнотизовуючи тебе, змушує обернутися до його мовчазного виду. Непідступні очі цієї жінки проймали д'Аржантона вогнем і огортали його постать мов ореолом. А що йому дуже кортіло здаватися вродливим, то він і справді аж розцвів. Його врочистий голос вимагав уваги, і в залі, підкоряючись йому, запанувала тиша. Іда де Барансі слухала його, забувши про все на світі.

Коли д'Аржантон оголосив про свій майбутній від'їзд до Америки, у неї похололо в грудях. За одну хвилину всі тридцять свічок, що горіли у вітальні, зблякли і погасли під жалобою її скорботних думок. її пригнічувало те, що, не лишивши сумніву щодо свого від'їзду, поет перед далекою дорогою накинувся на всіх француженок, тавруючи їх легковажність, розбещеність, вульгарність їхніх посмішок, продажність їхньої любові.

Повернувшись тепер обличчям до присутніх і спершись на камін, поет уже не говорив, а вергав громи на пороки, по шкодуючи ні голосових зв'язок, ні найгостріших слів.

Безтямно ним захопившись, бідна графиня і уявити собі не могла, що він до неї зовсім байдужий, і їй здавалось, ніби він картає саме її.

«Він знає, хто я»,– думала вона, схиливши голову, зіщулившись під тягарем його прокльонів.

Навколо чувся схвальний шепіт:

– Яке піднесення! Сьогодні він чудовий як ніколи!

– Він сп'авжній геній! – голосно твердив Моронваль і стиха додавав: – Оце так блазень!..

Та Іду не треба було підстьобувати. Д'Аржантон і без того справив на неї враження.

Іда закохалася.

Ескулап Гірш, який схибнувся на пошуках патологічних аномалій, у цю хвилину мав вельми цікавий для спостережень випадок миттєвої самозаймистості. Але він якраз був зайнятий зовсім іншим, – намагався погасити, чи то пак, розпалити сварку між небожем Берцеліуса і чоловіком, що чіпав Прудона. Лабассендр також не лишався осторонь. В кутку вітальні всі перешіптувались, метушилися, безпорадно розводили руками, ходили туди й сюди, і навіть спини гостей виказували їхню занепокоєність – справжній спектакль примирення, мета якого полягала в тому, щоб звести лобами двох бичків, яким нітрохи не кортіло битися. А втім, нікого це не турбувало – такі сутички траплялися дуже часто на Моронвалевих літературних вечорах і завжди залагоджувались саме в ту мить, коли, здавалося, сягали найвищого напруження. Вони лише провіщали кінець його нікчемних зборищ, під час яких усі присутні поторочі по черзі виходили до облицьованого мармуром каміна або ставали перед фісгармонією, щоб показати свій, як вони вважали, хист.

Іще годину тому пані Моронваль, змилосердившись над Джеком і кількома найменшими «дітьми півдня», відправила їх спати. А вихованці, що лишились у вітальні, позіхали й лупали очима, приголомшені усім, що бачили й чули.

Гості розійшлися.

Пошматовані вітром паперові ліхтарі ще теліпалися біля воріт. Провулок був зловісно темний, скособочені старі будинки поснули, і навіть кроки поліцейського не оживляли заболоченого шосе. Тільки серед галасливих груп, які розходились, горлаючи пісень, читаючи вірші та все ще сперечаючись, ніхто не помічав нічного в'їдливого холоду та вогкого туману, що котився долом.

Вийшовши на проспект, гості помітили, що омнібуси вже не ходять. Та горопахи не впадали у відчай. Химера з золотистою лускою освітлювала їм шлях, ілюзії ще зігрівали тіло, і, розпорошуючись по безлюдному Парижу, всі вони мужньо поверталися до злигоднів свого безславного життя.

Мистецтво – незвичайний чарівник! Воно, мов сонце, світить, зігріває, і всі, хто наближається до нього, навіть убогі, навіть потворні, навіть юродиві забирають із собою іскорку його тепла і світла. Той необачно викрадений небесний вогонь, що