Джек - Альфонс Доде
«Про що він мріє?» – думала вона.
А він лише допомагав своїй системі травлення.
Д'Аржантон, що мав легкий гастрит і завжди дуже клопотався своїм здоров'ям, хоч би де був, вставши з-за столу, завжди хвилин п'ятнадцять ходив широкими кроками по кімнаті. Через це його скрізь вважали диваком, а тут для господині це здавалося іще одним його достоїнством. І замість слухати, що каже Моронваль, Іда спостерігала, як то віддаляється у глибину вітальні, то знову наближається до світла нахилене поетове чоло, на якому залягла глибока сувора зморшка.
Уперше в житті вона кохала по-справжньому, кохала пристрасно і відчувала, як б'ється й завмирає серце від незрівнянного блаженства. Досі вона завжди була іграшкою випадковостей, керувалася лише примхами свого обмеженого марнославства, і всі її тривалі й нетривалі зв'язки, які уярмлювали її душу й тіло, зав'язувалися й припинялися незалежно від її волі.
Дурненька й обмежена, легковірна й романтична, на порозі тридцятирічного віку, що провіщає зміни в житті кожної жінки, вона, згадуючи тепер усі прочитані романи, створила собі ідеал чоловіка, схожого на д'Аржантона. І коли Іда дивилася на нього, у неї так мінилося обличчя, веселі очі ставали такими ніжними, а усмішка такою солодко-млосною, що кохання, яке спалахнуло в її душі, ні для кого вже не було таємницею.
Бачачи, яка вона задумана й притихла, Моронваль, глянувши на дружину, ледь помітно знизав плечима, ніби кажучи: «Вона звихнулася!»
Так воно й було; весь вечір вона болісно думала, як прихилити його до себе. Нарешті їй сяйнула щаслива думка, і коли поет, що все ще ходив по кімнаті, як тигр у клітці, проходив повз неї, Іда промовила:
– Чи не міг би пан д'Аржантон бути таким люб'язним прочитати чудову поему, яка мала надзвичайний успіх того вечора у гімназії... Я її згадувала цілий тиждень... Найбільше врізалися мені в пам'ять оці рядки... Як у... Як у... Ото біда... Згадала:
Я вірую в кохання, як у Господа...
– Як у Бога, – поправив віршомаз, скривившись так, наче йому прищемили дверима палець.
Графиня, що уявлення не мала про якусь там просодію, збагнула лише одне: вона знову чимось не догодила йому. Справа в тому, що він почав чинити на неї той гіпнотичний вплив, від якого вона так ніколи й не зможе звільнитися, і тому її кохання до нього скидалося на раболіпне трепетне поклоніння, яке японці виявляють до своїх безсердечних ідолів із нефритовими очима. Поруч із ним вона здавалася ще дурнішою, ніж була насправді, втрачала свою привабливу жвавість безтурботної пташки, рідкісну здатність до несподіваних асоціацій і порівнянь, якими надолужувала обмеженість розуму.
Та все ж ідол пом'якшав; бажаючи довести пані де Барансі, що він не гнівається на неї за його скалічені вірші, д'Аржантон па хвилину припинив свій моціон.
– Я залюбки прочитаю вам... Але що? Справді не знаю...
Він обернувся до Моронваля і за улюбленою звичкою усіх поетів, які переважно звертаються за порадою, заздалегідь знаючи, що знехтують нею, запитав:
– Що б мені прочитати?
– Просять тебе прочитати «Кредо»,– похмуро пробурчав той, – прочитай «Кредо».
– Ай справді! Ви ще не передумали?
– Звісно, ні! – гаряче заперечила графиня. – Для мене щастя знов почути цей вірш.
– Гаразд!.. – вже не манірячись, сказав поет і, ставнім м урочисту позу, звівши до стелі очі, хвилину помовчав І почав так:
Тій, що завдала мені гіркого болю...
Помітивши Ідине здивування, адже вона чекала зовсім інших слів, він повторив іще урочистіше:
Тій, що завдала мені гіркого болю...
Графиня й Моронваль значуще перезирнулися. Без сумніву, йшлося про ту знатну даму.
Уривок починався дуже плавно, в дусі традиційного віршованого послання:
Були ви, пані, у розкішному вбранні...
Далі вірш набував усе похмурішого забарвлення, заміси, іронії з'являлася гіркота, потім кипіла лють, і все завершувалося такими грізними рядками:
О Господи, позбав мене мани цієї,
Що кров із серця мого п’є.
Прикинувшись, ніби цей дивини вірш розворушив у ньому болісні спогади, д'Аржантон більше не вимовив за вечір жодного слова. Бідолашна Іда також поринула в задуму. Вона думала про вельможних дам, що завдали таких страждань її поету; в уяві він обертався у високих, найвищих колах аристократії, в одному із салонів Сен-Жерменского передмістя, де жінки-вампіри випили всю кров його серця, не лишивши їй і краплинки.
– Знаєш, голубе, – провадив Моронваль, йдучи об руку і д'Аржантоном безлюдними бульварами так швидко, що низенька пані Моронваль ледве встигала за ними, – знаєш, якщо я матиму журнал, ти будеш у мене головним редактором.
Отож він викидав за борт добрячу половину вантажу лише задля того, щоб урятувати корабель, бо бачив: якщо д'Аржантон не втрутиться, він не витягне з графині нічого, крім непевних обіцянок і пустопорожніх слів.
Поет по відповів. Снився йому той журнал!
Ця жінка хвилювала його. Якщо ти обрав для себе фах лірика, жертви кохання, то нелегко залишатися байдужим до німих обожнювань, що лестять одночасно і твоєму марнославству віршомаза, і самолюбству бувалого зальотника. Відтоді, як д'Аржантон побачив Іду в розкошах її помешкання – правда, трохи вульгарних розкошах, як і вона сама, – сповненого затишку й приємного комфорту, він відчув, що його заполоняє любовна млість, яка відразу розтопила суворі принципи поета.
Аморі д'Аржантон належав до однієї з тих давніх провінційних родин, чиї маленькі замки більше скидаються на садиби заможних фермерів, але скромніші й бідніші. Три покоління розорених д'Аржантонів ледве животіли в старому замку, провадячи сільське життя дрібномаєтних дворян та перебиваючись полюванням і таким-сяким рільництвом, але зрештою його родина мусила продати свою єдину власність – дім, виїхати з рідних місць і шукати щастя у Парижі.
Відтоді д'Аржантони, які кинулись було в торгівлю, скотилися до таких злиднів, що понад тридцять років не додавали
