Джек - Альфонс Доде

– А його королівська високість не в пансіоні?

Почувши такі слова, ошелешений хлопець із надто короткою шкірою так витріщився на Джека, що трохи шкіри звільнилося і на мить зміг затулитися його рот. Хлопець мерщій скористався з цього, і тому Джекове питання залишилося без відповіді.

Хлопчик іще й досі думав про загадкову його високість, неспокійно крутився в ліжку і прислухався до музики: з сусіднього будинку то стихаючи, то наростаючи долинали звуки фісгармонії та низький голос людини, яку звали Лабассендр. Усе це досить приємно поєднувалось із шумом помпи, яка ще працювала, та стукотом копит – сусідські коні раз у раз гупали в стіну. Нарешті настала тиша.

У спальні, як і в стайні, все заснуло, гості Моронваля, зачинивши за собою решітчасті ворота, що відгороджували завулок, віддалялись у далекому гуркотливому гомоні проспекту, коли раптом засніжені знадвору двері спальні відчинилися.

Маленький чорношкірий служник увійшов з ліхтарем у руці.

Він швидко обтрусив на собі сніг, який ще дужче відтіняв його шкіру і надавав йому кумедного вигляду, і, згорбившись, втягнувши голову у плечі, зіщулившись і тремтячи від холоду, пішов проходом між ліжками.

Джек дивився на недоладну постать у профіль і її витягнуту тінь, що падала на стіну. Та тінь збільшувала і карикатурно підкреслювала всі вади мавпоподібної дитячої "голови: товсті губи, великі відстовбурчені вуха, круглий, дуже випуклий череп із густим кучерявим волоссям.

Негреня почепило ліхтар у глибині спальні, і приміщення тьмяно освітилося, наче міжпалубний простір морського судна. Хлопчик простягнув великі змерзлі руки, нахилив обличчя до тепла й світла з таким добродушним і довірливим дитинним виглядом, що Джек відразу пройнявся до нього любов'ю.

Гріючись, негреня час від часу поглядало на засклені пройми в стелі.

– Скіки снігу!.. Скіки снігу!.. – повторювало воно, тремтячи, як у лихоманці.

Те, як хлопчик вимовляв слово «скільки» і навіть його м'який голос, що невпевнено вимовляв чужі для нього слова, розчулили маленького Джека, і він подивився на чорношкірого хлопчика з глибоким співчуттям і зацікавленістю. Негреня помітило його погляд і ледь чутно сказало:

– Чи ти ба! Новенький... Чо' не спиш, мусьї?

– Не можу, – зітхнувши, відповів Джек.

– Зітхати добре, коли журба, – відказало негреня і поважно додало: – Аби бідні люди не міг зітхати, він би геть задихатись.

Кажучи це, він розстелив ковдру на сусідньому з Джековим ліжку.

– І ви теж тут спите? – запитав Джек, приголомшений тим, що служник спить у тій самій спальні, що й учні, – Але ж у вас нема простирадла!..

– Для мене погано простирадла. Мій надто чорний шкіра...– ледь посміхаючись, відповів негр і вже налагодився ковзнути у ліжко напіводягненим, щоб не так мерзнути, та раптом спинився, узяв різьблену із слонової кості курильницю, що висіла в нього на грудях, і набожно торкнувся до неї губами.

– Яка дивна медаль, – захоплено сказав Джек.

– Це не медаль, – заперечив негр. – Це мій грі-грі.

Джек не знав, що таке «грі-грі», і хлопчик пояснив: так

називається амулет, річ, що приносить щастя. Цей амулет подарувала йому тітонька Керіка перед його від'їздом із рідного краю; змалку вона доглядала його, і він сподівається скоро повернутись до неї.

– Так само, як і я до своєї мами, – додав малий Барансі.

Запала тиша: кожен з них думав про свою Керіку. За хвилину Джек запитав:

– А ваша країна гарна? Вона далеко звідси? Як вона називається?

– Дагомея, – відповів негр.

Малий Джек підхопився на ліжку:

– О, тоді... тоді... Ви його знаєте!.. Можливо, ви разом прибули до Франції!..

– Кого?

– Його королівську високість... Ви ж знаєте... королевича Дагомеї?

– Це я,– не хизуючись, відповів негр.

Джек приголомшено витріщився на нього... Король?.. Цей служник, що на його очах цілий день бігав по дому у зношеному до дірок червоному вовняному жилетику як не з віником, то з відром у руках, що прислуговував за столом, споліскував склянки?

Проте негреня не жартувало. На його обличчі з'явився вираз глибокого смутку, а нерухомі очі дивились кудись далеко-далеко, в минуле, де лишилася його втрачена батьківщина.

Може, тому, що на негреняті вже не було червоного жилета, а може, через магічну дію слова «король», тільки цей негр, що сидів на краєчку ліжка, з голою шиєю, в розстебнутій сорочці, де на темних грудях тьмяно поблискував амулет із слонової кості, набув у Джекових очах привабливості й незвичайної гідності.

– Як же так сталося?.. – ніяково запитав він, вкладаючи у це питання все, що бачив протягом цілого дня.

– Так сталося... так сталося.. – зітхнув негр.

І тут несподівано він кинувся до ліхтаря і дмухнув на вогонь.

– Мусьї Моронваль сердитий, коли Маду залишати світло...

Потім негреня підсунуло своє ліжко до Джекового.

– Ти не шпить? – прошепотів він. – Я ніколи не шпить, коли згадувати Дагомея... Послухай!

І в темряві, де поблискували тільки очі чорношкірого хлопчика, він повів свою скорботну розповідь...

Його звали Маду, так само, як його батька, славетного воїна Ракк-Маду-Гезо, одного з наймогутніших володарів у краях золота й слонової кості, якому Франція, Голландія й Англія надсилали з-за моря коштовні дарунки.

У батька були великі гармати, тисячі воїнів, озброєних рушницями і луками, стада бойових слонів, музиканти, жерці, танцівниці, чотири полки амазонок і двісті дружин. Його велетенський палац був оздоблений залізними списами, візерунками із черепашок і відрубаними людськими головами, що їх прикріплювали на фасаді після битв або жертвоприношень. У тому палаці, в який звідусіль вливалося сонце, нагріваючи кам'яні плити і розстелені мати, минуло його дитинство. Тітонька Керіка, головна серед амазонок, опікувалася ним, беручи його ще малого в далекі