Ковдра сновиди - Марина Соколян

— Не слід визначати це таким чином. Ви, радше, потрібні нам, як вам необхідне повітря…

— Не бачу суттєвої різниці, — криво всміхнулась я. — А ті моряки, виходить, віддали вам усе, що мали… ну, і посунулися глуздом?

Князь скорботно зітхнув:

— Не все. Неможливо віддати есе… Проте, цього виявилося достатньо. Повір, нам дуже прикро.

— Ну, гаразд. Але що я можу для вас зробити?

Князь нахилився до мене, і на його лиці намалювався такий голодний вищир, що я мимохіть відсахнулася. Втім, він швидко опанував себе і, рвучко зітхнувши, обіперся на спинку кам'яної лави.

— Просто… просто розкажи нам про себе, про своє життя. Ти не пошкодуєш. Адже я знаю, ти мусиш мати, чим заплатити за подорож до Єрухалому… А в нас є чим віддячити.

Не знаю, що змусило мене погодитись. Обіцянка винагороди? Так, частково. А ще мені було безмежно цікаво. Що вони збираються робити з моїми спогадами? На хліб їх мазати, чи що? Словом, я таки наважилася.

Це було зовсім нескладно. Жодних неприємних відчуттів. Хіба лише… трохи моторошно. Коли я, затинаючись і шукаючи слова, почала розповідати про своє життя в Евдейї, навколо нас із князем почали збиратися інші айя. Вони просто стояли поруч, спрагло поглядаючи на мене і всотуючи кожнісіньке слово. Ніколи раніше я не мала таких вдячних слухачів.

Дивні були ці уособлення стихій. Неправильні. Наче люди, але й не зовсім — тепер вони мовби поскидали ті маски, в яких зустрічали корабель… Занадто вузькі й гострі вилиці, яскраві — ніби запалені — очі, тонкі, неприродно довгі пальці… Моторошний, викривлений відбиток людської подоби. Вони слухали з якоюсь неначе хтивістю, і на їхніх лицях проступало гарячкове, хворобливе задоволення… А ще мені, напевне, здалось, але невдовзі я почала впізнавати в обличчях айя риси знайомих мені людей — тих, про кого я говорила. Подібність з'являлась і зникала, мов узбережні скелі під верткими хвилями — не знаю, може, саме так вони споживали почуте…

В якусь мить я збагнула, що говорю вже, либонь, кілька годин поспіль. Сутеніло. Корабель! Вони ж відпливуть без мене! Чінчар — той точно не стане чекати!

Я підхопилася.

— Може, залишишся? — лукаво промовив князь. — Ми зробимо для тебе все, лише скажи…

— Ви вже вибачайте, але мені треба йти, — відказала я зненацька захриплим голосом, пориваючись бігти до гавані.

— Зачекай! — тонко проказав хтось поряд і внизу.

Здивовано роззирнувшись, я побачила маленького хлопчика в ошатному князівському вбранні.

— Тримай, це тобі! — княжич простягнув мені долоні, в яких ясно світився дрібний смарагдовий бісер. Повна жменя.

Я похапцем сховала дарунок до своєї дорожньої сумки і нарешті побігла геть. Айя спрагло спостерігали за моєю втечею, мовби навіть вона могла стати для них поживним харчем.

Я ледве не запізнилася. Добре, що чорнявий парубок, який дозвільно розглядав кам'яний фонтан на котромусь майданчику, показав мені коротку дорогу до гавані. Він не був схожий на господарів острова… Може, то був чийсь спогад, відживлений щедрими айя? Чи такий же, як я, допитливий мандрівник?

Не знаю. Дивне місце — Фаеллан.

Наступні кілька днів мені було трохи зле. Паморочилося в голові, я часом не могла згадати, куди я іду й навіщо… Втім, це скоро минулось, а старий Жучок приходив до мого темного куточка під палубою, приносив поцуплені з капітанського столу наїдки і все розпитував, як воно на тому острові. Він, схоже, трохи заздрив.

Дивне місце — Фаеллан, що не кажи… Ми необхідні диву, щоб воно могло існувати. А диво потрібне нам. От тільки нас може занапастити власна жадоба. Тому, напевне, ми незабаром знищимо все дивовижне, аби воно не становило для нас такої згубної зваби. Що ж… Шкода.

* * *

— Вам тут не подобається? — запитав Барт, обертаючись до Натана, чиї брови раптом настовбурчилися двома гострими стріхами. — Як не до смаку, то підем обідати десь-інде. У Месабрі годують усі і всюди — либонь, для кращого засвоєння епічної минувшини.

— Та ні… подобається, — хитнув головою Вара. — Просто я не припускав навіть, що хтось додумається відкрити ресторан у такому місці.

— Такому — якому? — зацікавився Барт. Нічого особливого він тут не бачив. А втім…

Старезна будівля грубого каменю, незмінна півтемрява, древні, полущені фрески на стінах — а сюжет зображень… Ліпше не вглядатись. Усе це гарно оздоблене рушничками та мальовничими знаряддями аграрного побуту, які виглядали тут так само доречно, як бубонці на вовкулаці.

— Знаєте, — якось химерно заусміхався фольклорист, — таки зупинімось: давно вже час чогось перехопити.

Він швиденько рушив до одного з вільних столиків, тягнучи за собою здивованого художника. Щойно вони присіли, як коло столу виник літній добродій з пухким меню та надзвичайною зичливістю на лиці.

— Що, не густо відвідувачів? — запитав Натан, хитро позираючи на господаря.

— Еге, — радо забідкався той: — І чому — не збагну. Райончик же який вигідний — центр, пляж… Ціни в мене — либонь, найнижчі в Месабрі, та й кухар справний… Думаю, може, музику закликати, дівок із тамбуринами? Як гадаєте?

— Обов'яз-ко-во! — пирснув Натан Вара. — Щоби, цей, оживити інтер'єр…

Косо зиркнувши на веселуна-фольклориста, господар подався виконувати замовлення. Готували тут дійсно непогано, хоч особливою оригінальністю асортимент не вирізнявся: такі ж салат із бринзою та свиняча каверма з «лютим» перчиком, що й усюди. Ну та, зрештою, тут було не гірше, ніж деінде. То в чому ж річ?

— Цікава в них назва, — відзначив Натан Вара, кивнувши на меню, де на псевдошкіряній палітурці царювало золотаве тиснення: — «Амброзія».

Барт скептично гмукнув, цмулячи прохолодне винце.

— Частунок, значить, для безсмертних… Ха, не дивина, що з клієнтурою тутечки не склалося!

Натан глянув на нього з якоюсь особливою повагою:

— Ви знаєте койне? Амбротос — дійсно означає «безсмертний». Зумисне такого не придумаєш… Ви знаєте, що це за споруда? Ні? Ось подивіться на тутешні фрески.

Художник роззирнувся. Так… Святково вбрані миряни коло вівтаря, на якому — змія і серп. Далі — люди, що вклякли навколішки з піднятими вгору долонями.

— Це — храм? Храм якогось чергового забутого божества?

— Ну, це ще як сказати. Дивіться далі — на протилежній стіні збереглося ще кілька клаптів.

Дійсно, якраз навпроти входу — витерті, порепані зображення. Та все ж можна розібрати: ті самі люди на колінах, але вже не зовсім ті — коли придивитися, видно, що від них лишилися самі кістяки з черепами. Кістляві руки піднесені вгору, вгорі — темна постать, чия антропоморфність була ймовірною, але не беззаперечною. Над постаттю видно частину надпису — щось