Ковдра сновиди - Марина Соколян

Вітер у кронах кедрів… Полохлива чорна пташка на найвищій гілці… Щасливої дороги, дитино… Далекої дороги подалі звідси.»

…Догоряв каганець, судомно вихоплюючи з пітьми розгорнений пергаментний сувій, череп'яний глек із якимсь сумнівним питвом та неголене, змарніле лице провісника. Здалеку ледь чутно загуркотіло, мовби просипалася дрібна жорства з-під ніг небесного подорожнього. Починалася гроза.

На прохання свого нового приятеля Барт узявся показати йому Месабр. Він щоліта приїздив сюди, тож вважав себе за знавця; проте, як з'ясувалось невдовзі, Натан Вара знав це місто незгірш, дарма що прибув сюди вперше. Високий і худезний мов скалка, він завмирав навпроти котроїсь пам'ятки аби оповісти, яка дивовижа з нею пов'язана. Потім захоплено, мов дитина, вислуховував Бартові історії, сумлінно занотовуючи окремі моменти до свого грубого, порепаного від польових досліджень записника.

Коли сонце спроквола перебралось на другий бік зеніту, Барт і Натан зупинилися перепочити коло старезного дуба, що споконвіку служив у Месабрі за дороговказ. До розлогого стовбура месабрського патріарха було приторочено кілька десятків різних знаків і стрілочок, що спрямовували подорожнього в усі боки світу. Ахелой, Евдейя, Труад, Єрухалом, Сварна, Баварен…

— Цікаво, — проказав Барт, ліниво розглядаючи туристів, що купчилися навколо дуба, ґелґочучи та клацаючи фотокамерами. — Я чомусь ніколи раніше не помічав — серед цих назв не лише справжні міста, але й такі, котрих уже немає або й ніколи не було. Ахелой зруйнували під час Приморської війни — там зараз надзвичайно мальовничі руїни. Єрухалом — археологи ніяк не можуть його відкопати, а отже, ще й досі не встановили, чи існував він взагалі.

Натан Вара завзято кивнув, ледь не розплескавши студене пиво зі свого пластикового кухля.

— Ну, звичайно! Почепити назву індустріальної Сварни, сучасної столиці, поряд з Єрухаломом, котрого ніколи не існувало! Головне — не наукові свідчення, головне — правильний дороговказ. Ану, як і справді, йдучи за цією стрілкою, можна потрапити до Єрухалому? А за тією, де значиться Ахелой, можна вийти не до руїн — до живого містечка? Магічна географія… Дуже, дуже поширений мотив.

Барт поклав свої довгі ноги на сусідню лавку, викликавши цим нищівні погляди літньої пари в шортах.

— Я народився в Евдейї, — промовив він. — Тільки мої батьки перебралися до столиці, коли мені не було й року. Відтоді я ніколи там не бував… Отож, для мене Евдейя — водночас справжня і вигадана, як і Єрухалом.

— Евдейя… — Натан мрійливо зітхнув: — Дивовижне місце. Говорять, там і досі зберігся культ Айну.

— Ну, не знаю, — гмукнув Барт. — А втім, моя матінка присягалася Світлим Айну, коли бралась лупцювати мене за обмальовані фломастером шпалери… Але я думаю, то була просто примовка. На зразок «аби тебе трясця взяла»… Хтозна, хто вона така — Трясця?

— Трясця — це малярійна гарячка, — серйозно пояснив Натан. — Ми забули надто багато. Але вашому Айну ще пощастило. От ви, приміром, знаєте, що містилося в храмі Тахеї якраз перед сельджабською навалою?

Барт стенув плечима.

— Ага, не знаєте! Там був бордель.

— Серйозно? — здивувався Барт. — А чому? Ну, тобто, чому саме там?

Натан Вара сумно зітхнув:

— Коли віра йде, її місце намагаються заповнити. Іноді досить курйозним чином. Спершу йшлося про те, що ритуальний секс зі жрицею — а цього могли сподобитись лише виняткові особи — так от, говорили, що це буцімто сприяє великій удачі у великих справах. Із часом усе стало простішим і… демократичнішим.

Барт тихо розсміявся:

— Панянка удача пішла по руках…

— Ну… щось таке. Можу показати вам іще дещо, пов'язане з цією історією. Я читав, що ця будівля збереглась.

— Яка будівля?

— Вежа… е-е-е, вежа провісника. Знаєте, як вийти на перетин Аврори і Крайбережної?

Барт кивнув і підвівся, заінтригований.

— А тут що, були провісники? Одкровення наступало під час ритуального сексу? Чи замість нього?

Натан Вара невпевнено всміхнувся:

— Мабуть, усе ж таки замість. То що, пройдемось? Цікаво побачити, що з того лишилося…

Лишилося, слід сказати, досить небагато. Неподалік від щербатих колон храму Тахеї містилася маленька циліндрична руїна. Колись вона, можливо, і справді була вежею, нині ж від неї зосталися хіба кілька рядів кам'яної кладки, що ледве перевищували людський зріст. Крізь її єдине віконце прозирали притоптані бур'яни, биті пляшки й купа сміття — туристи, вочевидь, знайшли найбільш функціональне застосування кількасотрічній будові.

— А! Дивіться! — проголосив Натан Вара.

Барт прослідкував очима за його жестом, аби побачити невиразну тріщину та якісь чорні плями, що оздоблювали вищерблений край.

— Значить, це правда! — не знати чому зрадів фольклорист.

— Що — правда?

— У переказах тієї доби йдеться про те, що останній Месабрський провісник загинув, коли в цю вежу поцілила блискавка. Після того, власне, авторитет храму серйозно похитнувся.

Художник скептично гмукнув:

— Цікаво… Якщо він і справді був провісник, то чого ж він не передбачив цієї бурі й цієї блискавки? Міг би врятуватися, ні?

Натан притулив долоню до теплого каміння, усміхаючись до нього, мовби до старого друга. Хворого старого друга.

— Та розумієте, яка штука… Той провісник був не зовсім звичайний. Він, бачте, провіщав не майбутнє, а минуле. Він вирішував суперечки, знаходив втрачене й часто допомагав людям віднайти джерело їхніх негараздів. Сьогодні він би зробив блискучу кар'єру детектива або психоаналітика… Але він забрався в такі сфери, які не мусив би зачіпати — він хотів дізнатись, куди зникає магія, чому щезає віра. І, кажуть, таки дізнався.

— І його уразила блискавка, — підсумував Барт: — За надмірну допитливість.

Натан кивнув:

— Але навіть так… Я віддав би все, що маю, за його долю. За те, що йому випало дізнатися.

* * *

Минало літо, але бог так і не надумав з'явитись у храмі. Чи, якщо чесно, взагалі будь-де. Гаян сновигав містечком, зазираючи в лиця перехожих, надовго зупинявся, аби поспостерігати за грою світлотіні між дерев, а під час звичних відправ із ним робилося взагалі не знати що. Завчені славослів'я вискакували з Гаяна, мов погорільці з пожежі, іноді здавалося, жрець от-от заплаче, а іноді він, схоже, заледве стримував істеричний регіт. Особливо тоді, коли в тексті фігурував такий собі «златолатний сонцеликий у шоломі конегривім»… Гаян яскраво уявляв собі, як його новий знайомець у важезних золотих латах перебирається бродом, а в шолом, певно, складає виловлену рибку, і кінська грива полощеться в бистрині, мов стара шмата…

Прочани почали вже підозрювати, що з жерцем діється