Ковдра сновиди - Марина Соколян
Тим часом молодий жрець не знаходив собі місця. Йому ввійшло у звичку ходити до броду, сідати на березі та жбурляти камінці в бистрину. Айну, мабуть, рибалив десь-інде, але Гаян не втрачав надії. Так минали дні, і якось Гаян відчув, що вже не в стані мовчки зносити цю непевність. Він почував себе голодним котиськом, котрому перед носом почепили рибку — не даючи, але й не забираючи: він ледве що не казився, але нічого, нічогісінько не міг удіяти. І того дня з нього вихлюпнулася кострубата молитва, більше схожа на голосіння, ніж на урочисті гімни, від яких Гаянові нині чомусь ставало зле.
Він оповідав зневажливо-холодній річці та співчутливо похиленим оливам про свої поневіряння, про прагнення знайти найнайважливіше, котре би пояснювало й виправдовувало всі хиби світобудови, про розпачливі пошуки виходу за межі остогидлого будення, облуди й забобонів… Про свою самотність серед дурних і байдужих, про несамовиту надію якщо не отримати відповідь, то бодай дістати запевнення, що відповідь таки існує… Гаян говорив так гаряче, що мимохіть розчулився до сліз. Вражений і схвильований власною сповіддю, він замовк, незряче втупившись перед собою.
— Чудний ти… — задумливо проказав хтось поряд. — І чому ти вирішив, що мене обходять твої проблеми?
Гаян ледве не підстрибнув від несподіванки, але змусив себе поволеньки скосити око вбік. Ага, дійсно, це був саме він… Сьогодні Айну вдягнувся в закочені до колін полотняні штани й синю свитку, яка гарно пасувала до його свавільної золотавої чуприни. Він сидів поруч, але разом з тим його наче й не було — обриси бога губились у мішанці чорних гілок і встеленого кошлатим мохом каміння… Неначе він ще не цілком вирішив, бути тут чи ні.
— Я лише… хотів попросити пробачення, — стиха промовив Гаян. — Із Пришелепка Олаха — та й то кращий би вийшов жрець!
Айну єхидно заусміхався:
— Не нарікай — ти чудово справляєшся! Особливо в тому, що стосується тлумачення моєї волі… Ви, жерці, — істоти цілком самодостатні. Та й взагалі, чому ти думаєш, що мені не однаково?
Тому, що ти образився на мене тоді, у храмі. Тому, що нині говориш зі мною, — хотів був пояснити Гаян. Але стримався. І правильно вчинив.
— Мені давно вже байдуже, — насупився бог. — Я ж не істеричка Лахес. І не чванько Аспарух…
— Аспарух-буревій? — уточнив Гаян. — З Ахелою?
Під час своїх мандрів він проходив повз його храм… чи те, що від нього лишилося. Після котрогось особливо руйнівного тайфуну жителі Ахелою по камінчику розібрали його святилище. А ідола переплавили на «туманний» дзвін, що нині служив за маяк у негоду.
— Буревій, — погодився Айну. — Сефес була наимудрішою: вона просто плюнула на все й пішла з Архади. Аспарух — той лютився, все хотів щось довести, тайфун цей свій нагнав, мовляв, щоби знали… Ну, і догрався.
Гаянові перехопило подих.
— А що з ним сталося?
Айну рвучко розвернувся, вп'явшись у жерця тьмяним поглядом:
— Ти… хочеш знати?
Гаян розгубився. Досі він розраховував, що його бог буде… ну, поблажливим, чи що. Він, якщо чесно, не сприймав його як загрозу — радше, як такий собі курйоз. Надзвичайно цікавий, але разом із тим звичний, домашній… Тепер жерцеві ввижалося щось абсолютно інше — чудне та химерне, як недобрий сон.
Але він таки спромігся кивнути.
І його вмить обступила темрява. Чорна холодна порожнеча. Гаян хотів закричати від ляку, але нараз збагнув, що кричати, власне, нема чим. І нема кому. Усі його чуття заволали від шоку, переплуталися, сплелись у вузол, і зойк розійшовся хвилями світла, розсипався дзеркальною мішаниною колишнього й майбутнього, дійсного і ймовірного…
Гаян підскочив, хапаючи ротом повітря. Айну мстиво позирав на нього, зручно примостившись коло теплого стовбура старої ялиці. Він нині виглядав цілком матеріальним, і таким же вбивчо матеріальним був його глузливий вищир. Гаянові стало соромно. Він ніяково обсмикнувся і присів.
— То, е-е-е… що це було?
— Кхазма, — відповів Айну.
Гаян підняв розгублений погляд. Кхазма? Що це? Хаос? Космос?
— Безодня, — проказав бог. — Початок.
Молодий жрець запустив руку в купу глиці, стиснув її, і руді голочки боляче вп'ялися в долоню. Його ще й досі трусило від звіданого переляку. Хай йому! Такі одкровення не для його, Гаянового, здорового глузду…
— Ми всі походимо звідти, — тихо пояснив Айну, ліниво обскубуючи якусь травинку, — і боги, і ви, людці… Різниця, коли зважити, не така й велика. І всі вертаємось туди, коли вичерпується сила, що примушує нас до… свідомого існування. Ми звемо це «ентропе». Повернення. Ви звете це просто «смерть».
— То Аспарух, він…
— Нема його більше, — зітхнув Айну. — Є, мабуть, щось… Тільки це вже не Аспарух.
— Але чому? Чому так відбувається? Це тому що… зменшується віра?
Айну глузливо пирхнув:
— Це ще дурниці! Щезає, як би це точніше… елемент невпорядкованості. Оце вже не питай чому.
— А чому… — почав був Гаян і затнувся.
Айну весело розсміявся:
— А все тому, що вам конче треба знати все на світі. Жили б як живеться, так ні! Причинність вам подавай!
Він підвівся, розминаючи закляклу шию. Гаян кліпнув — йому раптом тяжко стало вирізняти Айну з навколишнього краєвиду.
— Ти ще… прийдеш сюди? — спрагло запитав Гаян.
— А навіщо? — щиро здивувавсь Айну. — Ти ж розлякав тут усю рибу!
— Ну… я би, я б не хотів більше дурити евдейців, але вони ж так і так ідуть до храму зі своїми турботами…
Бог дратівливо насупився:
— А я тобі що? Це, зрештою, ваші приватні справи.
— Але ж це — твоя земля, ці люди твої… миряни, — підхопився Гаян. — Невже тобі зовсім нецікаво?
Айну ніяково почухав потилицю. Кинув на жерця повний зневіри погляд:
— Я вже дуже давно не…
— Ось послухай! — не вгавав Гаян. — Наступної неділі в Евдейї ярмарок: сир з усіх навколишніх сироварень, вистава, потім танці…
Нарешті до жерця дійшло, що він пропонує богові. Сир якийсь, танці, заради всього святого… Ідіот.
— Дуже спокусливо, — мовив Айну, закинувши лице до неба.
