Ковдра сновиди - Марина Соколян

Він кинув на жерця довгий лукавий погляд, рвучко розвернувся і закрокував уздовж берега, розбризкуючи воду, немов бешкетний сільський хлопчисько.

Гаян спостерігав за цим божественним дійством, не знаючи, плакати йому чи сміятись.

Із монографії Натана Вара «Утвердження буденності»

Говорячи про магію та магічні казки, я не можу не зупинитись на тому світоглядному контексті, до якого потрапляє магічна дійсність, інтерпретована поборниками матеріалізму. Йдеться, звісно ж, про утопію.

Магія дозволяє створити світ естетичний, довершений, вільний від звичних законів. Час, фізика, фізіологія не мають влади над цим світом, натомість тут владарює сила різноманітних чеснот, які долають зло, і тлін, і будь-яку логіку. Це — ідеал. Рай на землі.

Зв'язок між утопією та магічною казкою, безперечно, існує. Казка, як і утопія, значною мірою — моральна вправа, експеримент із найкращого впорядкування людських стосунків. Отож, в утопії можна знайти казкові риси, а в казці — ознаки утопії. Приміром, у багатьох утопіях Нового Часу йдеться про місто чи державу, якою керує мудрий правитель. Найчастіше він — богомонарх, провидець або чарівник. Контроль за всіма проявами суспільного життя здійснюється за посередництвом магічних артефактів: усевидющих дзеркал, чарівних вартових та ін. Для підтримання постійного благоденства такого суспільства так само необхідні чарівні засоби — земля, яка плодить харч у необмежених кількостях, як-от молочні ріки, хлібні дерева та цукеркові будинки; або ж артефакти, які дають той самий ефект — ріг достатку, невичерпний горщик тощо; а також — магічні робітники, які звільняють мешканців утопії від тяжкої, одноманітної праці.

Казка, у свою чергу, містить ознаки певного утопічного спрощення, ідеалізації. Добре та зле, як правило, чітко розмежовані й добрий, справедливий, а отже, морально адекватний фінал можна передбачити заздалегідь.

І казка, й утопія — позаісторичні, позареальні, а значить, межують з міфологією. Та все ж казка значно ближча до міфу. А утопія — до неврозу. На підтвердження своєї тези мушу виокремити основу згаданої недуги: невроз — це опосередкована компенсація невдоволеної потреби, заміщення, яке ніколи не приносить вичерпного задоволення, призводячи до патологічного зациклення. Ті, хто прагнуть ідеалу, вигадують його, але так і не наближаються до реалізації своїх бажань. Казка ж — цілком самодостатня. Вона не заміщує дійсність — вона її доповнює.

Прикметно, що найкращі — найбагатші художньо й фольклорно — казки та легенди мають суперечливі завершення. Царівна бере шлюб зі злидарем — чи буде вона щасливою? Старий ловить рибину, що виконує бажання — чи отримає він те, чого хоче? Чарівниця рятує життя дитини — чи не пошкодує вона згодом? Попри всю утопічність магічної казки, в ній залишається місце невизначеності.

Цікавим є також естетичний компонент. Утопія творить бездоганне: вродливі люди, прекрасні міста, дивовижні убори, — але ця краса є статичною, наче витесаний із каменя барельєф. Естетика казки є динамічною: потворне може стати прекрасним і навпаки. Прекрасне в казці може бути зловмисним, незрозумілим і просто страшним. Жахливе може бути принадним, а красиве — відразливим.

Таким, у переказах жителів Мессаламбрії, був острів Фаеллан, населений духами стихій, котрі паразитували на людській свідомості — щоправда, щедро винагороджуючи своїх жертв. Мало що відомо про цей острів. Після періоду переходу він остаточно зник із карти, та і, здебільшого, з пам'яті людей, лише зрідка виринаючи уривками дивних історій та забутих легенд.

* * *

Я навіть не сподівалася, що мені стане легше. Я тікала, плекаючи свій відчай, виношуючи його, як жданого первістка… аби, щойно розпач вихлюпне через вінця, покласти край своїм потерпанням. Я не хотіла такого життя, я бридувала прийняти куций недобір, що дістався мені взамін обіцяної повні… Світлий Айну, яка ж я була дурна!

Не знаю як, але відчай раптом щез. Витік, просочився крізь якісь незнані шпарки мого злощасного серця. Мені стало байдуже. Легко. Вільно. Гарячий подих битого шляху, тремтливе марево на гострій крайці неба, холодні ночі під незмірною ковдрою, гаптованою зорями і… море.

Боже ж мій, я могла би відбути свій вік, так жодного разу й не побачивши моря! Густо-синє, мов юшка, заправлена небом, мінливе, свавільне, неозоре… Коли я вперше угледіла його, вибравшись із екіпажа в Мессаламбрії, я подумала, що марю… Мені розказували, звичайно, про нього — Беллероспонт, море, за яким живе гігант Беллерос, за яким — Белліріум, край світу… Тепер я плистиму туди, за край світу, шукати те, чого немає, аби повернути те, чого й не було… Чи не маячня?

Чи повірила я тому несамовитому провісникові? Змученому, втраченому чоловікові, котрому, мабуть, ведеться не краще за моє? Звісно ж, повірила. Коли б мене зустрів якийсь вгодований, виряджений чванько, я пішла би геть, не зголошуючись… А так — я спробую. Чом би й ні? Я ніколи не була за краєм світу. Коли й тікати від власної долі, то саме туди…

Вибач мені, Кею! Я так страшенно за тобою сумую! Я щоночі бачу тебе уві сні й щоранку не хочу прокидатись. Я втекла, нічого тобі не сказавши. Але я думаю, мама тобі пояснить. Вона знайде слова… ха, знайшла ж вона їх, оповідаючи мені про ту свою угоду! Ой, ліпше б мовчала, ліпше б… Кею, правда ж, ти зрозумієш мене? Правда?

Я сплету цю ковдру. Хоч і стерла вже собі пальці ледь не до крові тим клятущим священним прядивом. Вона буде найкращою з усього, що я бачила в житті, і тому князеві вона не зможе не сподобатись. І тоді, можливо… Ой ні, не можна дозволяти собі марних надій! Я просто плистиму в Белліріум. У нас, в Евдейї, сказали б, що це те саме, що померти. От і добре, адже двох смертей не буває… Хоча, може, я буду першою, кому це вдасться?

Не відразу, але я таки знайшла корабель, капітан якого погодився відвезти мене на той берег моря. Бедестан — торговий порт, десь там, на тому боці. Невідомо де, словом, але варто було мені згадати про Єрухалом, як моряки незмінно зсували брови й відправляли мене піти перепочити. Так що їдемо в Бедестан, а там буде видно.

Дивно, як він узагалі погодився взяти мене з собою. Засмаглий і порепании, як печена картопля, з бридливим вищиром і рубцем на скроні, капітан Чінчар і слухати не хотів, глумливо позираючи на жменьку витертих монеток — усе, що я могла запропонувати за переправу на той берег. Якусь хвильку його пильне голубе око озирало вже не монети — мене, мовби приміряючись, та,