Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель

Граючи роль естета, що оцінює вигляд дорогої речі, я відвів руку й почав роздивлятися годинник під різними кутами.

– Скільки він коштує? – спитав я так невимушено, наче ставлю це запитання мало не щодня.

– Три тисячі двісті сімдесят євро.

Мені здалось, що почув у її голосі гидке задоволення, яке подекуди виявляється в ницих екзаменаторів, коли вони оголошують, що ви провалили іспит і не бачити вам чи то диплому, чи то водійського посвідчення.

Три тисячі двісті сімдесят євро – за кварцовий годинник у стальному корпусі з каучуковим браслетом… Мені кортіло запитати її, чим це відрізняється від китайського виробу за тридцятку. Дюбрей, звісно, оцінив би запитання. Але я нездатний був його поставити. Поки що нездатний. Натомість ця завелика ціна – неосяжна, як на мене, – на диво, дала мені трохи полегшення: очевидна невідповідність руйнувала магію всесвіту розкоші та мою повагу до того всесвіту.

– Хочу поміряти он той, – сказав я, показавши на інший годинник і знімаючи із себе попередній.

– Tank, французький, дизайн 1917 року. Механіка з автозаводом, калібр Cartier 120.

Я надягнув його.

– Непоганий, – сказав я, дивлячись на нього і ніби вагаючись.

Отже, поміряв уже два. Скільки ще треба було поміряти? Бува, не п’ятнадцять штук? Я потроху починав розслаблятися, коли у вусі пролунав голос Дюбрея, ще чіткіший, ніж досі:

– Скажи їй, що це все – дріб’язок, і вимагай подивитись годинники із золота!

– Оцей ще хочу подивитися, – сказав я, ніби геть не чув його.

…То буде вже третій…

– Скажи їй…

Я закашляв, аби перекрити його голос. Який то матиме вигляд, якщо вона його почує? Я подумав, що маю вигляд мало не злодія, який тримає зв’язок зі спільником, що чигає на вулиці. Камери спостереження, безперечно, уже зафіксували мій навушник. Я знову почав пітніти… Конче треба було якнайскоріше завершити завдання.

– Навіть не знаю. Усе ж таки, мабуть, я гляну на моделі із золота, – сказав я неохоче, зі страхом, що вона не йме мені віри.

Вона швидко зачинила шафку вітрини.

– Ходіть за мною.

Мене не полишало неприємне відчуття, що вона недбало мене обслуговувала, – геть на мінімумі, який від неї вимагався. Вона ж, безперечно, знала, що лише гаяла свій час. Я йшов за нею, крадькома оглядаючи все навкруги. Мій погляд перетнувся з одним із молодиків у темному костюмі, який до цього відчиняв мені двері. Авжеж, той охоронець у цивільному. Звісно, й дивиться він на мене мало не з підозрою.

Ми увійшли в іншу, більш простору кімнату. Там уже було кілька клієнтів. Вони вирізнялись від тих перехожих, що ходять вулицями. Вони наче з’явилися тут із нізвідки. Продавчині снували кімнатою, немов безшумні привиди, зберігаючи святість місця.

Я інстинктивно помітив маленькі камери, установлені в ключових точках. Мені здавалося, вони всі прикуті до мене і повільно повертаються, аби стежити лише за мною. Я похапцем витер лоба рукою і силився дихати глибоко, аби заспокоїтись. Треба було утамувати свій страх, водночас із кожним кроком наближаючись до колекції речей, якими користуються мільярдери, якими я начебто цікавився і які нібито був здатний придбати.

Ми зупинилися перед однією з елегантних шафок.

Перелік моделей із золота був ширший. Продавчиня показувала годинники через горизонтальну вітрину.

– Мені подобається ось цей, – показав я на масивний годинник із жовтого золота.

– Модель Ballon bleu, корпус із жовтого золота, вісімнадцять каратів, золота коронка, оздоблена блакитним сапфіром кабошон[4]. Двадцять три тисячі п’ятсот євро.

Здавалося, вона анонсує ціну з наміром повідомити, що моя кишеня таку модель точно не потягне. Вона ж бавилась зі мною, спокійнісінько принижувала.

Мене це зачепило… викликало в мені потребу зреагувати, вийти із заціпеніння.

Вона ж була впевнена, що, чіпляючи мене подібним чином, мало не послугу мені робила.

– Я хочу його поміряти, – сказав я так сухо, що аж сам собі здивувався.

Нічого не відповівши, продавчиня послухалась, а я, побачивши, як вона виконує моє бажання, раптом відкрив у собі геть нову емоцію, досі невідоме мені задоволення. Може, це і є смак влади?

Я надягнув годинника, мовчки подивився на нього п’ять секунд та оголосив свій вердикт:

– Надто масивний.

Я зняв його й простягнув їй, одразу повертаючись до інших моделей.

– Оцей хочу! – показав я, не давши їй часу покласти на місце попередній.

Вона пришвидшила рухи тонких пальців; червоний лак на нігтях відбивав блиск світла, і від того природне сяйво годинників видавалося ще яскравішим.

Я несподівано відчув у собі загадкову силу, яка невідь звідки й узялась. І раптом відчув потребу впануватися.

– І той я також поміряю! – сказав я, показуючи на наступний, аби примусити її тримати заданий мною ритм.

Я не впізнавав самого себе. Моя сором’язливість десь поділася, я дедалі більше опановував владну позицію в розмові. Зі мною відбувалося щось досі незнане. Я почав смакувати тріумф.

– Тримайте, пане.

Я із сумом подумав, що вона відчула до мене повагу лише тоді, коли я почав вимагати. Я виявив нову для мене владність – і вона припинила дивитися на мене так пихато. Вона стояла, потупивши очі на годинники, і виконувала, що я їй казав. Я тримався струнко, з висоти свого зросту споглядаючи на її похилену голову та вправні пальці, що акуратно та жваво переставляли годинники.

Не знаю, скільки часу тривала та сцена. Я вже не був собою – то й загубив відчуття реальності. Був на новій території егоїстичного задоволення, невідомого мені лише годину тому. Дивне відчуття всемогутності – ніби важка кришка зіскочила з коробки мого життя.

– Годі, вертайся.

Важкий голос Дюбрея різко повернув мене на землю.

Не кваплячись, я завершив свою справу. Вона напросилася мене проводжати й ішла за мною. А я йшов до виходу, обводячи приміщення поглядом генерала, що оглядає завойовані землі. Приміщення наразі здавалися менші, атмосфера – банальною. Чоловіки в чорних костюмах відчинили мені двері, дякуючи за візит. І всі бажали мені гарного вечора.

Я вийшов на вулицю – і всі мої почуття потонули в шумі та запаху автомобілів, у вітрі, у надмірній освітленості, від якої небо здавалось аж білим.

Проте, отямившись, я цілком усвідомив відчуття, які щойно пережив: ставлення людей до мене залежало від моєї власної поведінки… Я сам впливав на їхню реакцію.

Мимохіть я почав переоцінювати минулий досвід людських стосунків…

Я також звідкись виявив у собі нечувані ресурси, аби поводитися інакше. Я, звісно, не збирався змінювати свої манери повсякденного життя. Я не був людиною влади й