Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
Я подивився вперед. Жвавий рух. Година пік – чекати можна довгенько.
А якщо це… боягузтво, а не лінощі? Зрештою, не відповідати не означає відпочивати. На споді серця я ж бо часто-густо злився… Але справді, чого ж боятися? Не сподобатися? Зіткнутися не з тою реакцією, на яку очікуєш? Я не знав.
– Вам куди?
Типовий паризький акцент привів мене до тями. У своїх роздумах я й не помітив, як під’їхало таксі. Висунувшись із вікна, водій нетерпляче дивився на мене. Років зо п’ятдесят, невисокий, лисий, із чорними вусами та злим поглядом. Ну чого ж так сталося, що сьогодні я натрапив саме на нього?
– Агов! Що вирішили? Я тут не стоятиму!
– Поїхали до Георга V, – пробелькотів я, відчиняючи задні дверцята.
Поганий початок; треба було одразу ж узяти домінантну позицію. Та годі вже – буду зараз заперечувати все, що він каже. Геть усе.
Я сів позаду, і відразу ж захотілося блювати: тхнуло старим тютюном, змішаним із дешевим ароматизатором повітря. Ну й гидота!
– Я вам одразу ж повідомляю, що це недалеко, але швидко не приїдемо. Я вам точно кажу. Людям зазвичай начхати, а корок на дорозі сьогодні чималий!
Гм… що б його заперечити… Що б сказати?
– А може статися таке, що стане просторіше і доїдемо швидше, ніж планували?
– Авжеж, є й такі, що в Діда Мороза вірять, – сказав він, рубаючи слова по-паризьки. Я двадцять вісім років за кермом – знаю, про що кажу. Чорт забирай, половині людей узагалі не потрібна машина!
Він так кричав, наче я сидів десь далеко.
– Та, може ж, вона й потрібна, хм, хтозна!
– Аякже! Більшість народу і півкілометра не пройде без авта! Надто ліниві, щоб ходити, надто жадібні, щоб брати таксі. Нема жадібніших у світі, як ті парижани!
Мені здалося, що він і не помічає, що я щось йому суперечу. Це хіба трохи живило нашу бесіду… Може, моє завдання виявиться легшим, ніж передбачалося.
– Мені здається, що парижани здебільшого чудові.
– Справді? Та ви їх просто не знаєте. От я двадцять вісім років із ними спілкуюся, я їх знаю як облуплених. Я вам точно кажу: щороку гірші та й гірші. Терпіти їх не можу. Поперек горла вони мені всі.
Його волохаті руки вчепилися в кермо, укрите синтетичним хутром; уся його напруженість грала в біцепсах. Попри волохатість, на передпліччі виднілося величезне татуювання – щось схоже на довжелезну картоплю фрі. Коли я був маленьким, американське телебачення показувало рекламу у вигляді картоплі фрі, яка ходила перевальцем. За все життя не бачив смішнішого татуювання.
– Я вважаю, що ви помиляєтесь. Люди просто відбивають нашу ж манеру до них промовляти.
Він різко натиснув на гальма й повернувся до мене, сповнений люті.
– Це ви зараз що таке мені верзете, га?
Я не очікував на таку реакцію, тож трохи відсунувся назад, але все ж таки відчував його скажену злість. Та чи він, бува, не п’яний? Треба було трохи пригасити гніт бомби, поки не рвонуло…
– Я кажу, що люди, можливо, закриті. Але, якщо дати їм час, розуміючи, що в них є причини перебувати в стані стресу, говорити до них ввічливо, – я наголосив на цьому слові, – вони відкриватимуться і ставатимуть приємнішими, бо відчуватимуть, що до них виявляють цікавість.
Він мовчки втупився в мене поглядом розлюченого звіра, потім відвернувся і знову поїхав. Запала тиша, така напружена, що хоч ножем ріж. Я спробував вивільнити напруженість із тіла, сівши зручніше й дихаючи глибше. Ти ба, наш товариш виявився неабияк чутливим. Із таким треба бути обережнішим… Він їхав повільно, але тиша й надалі давила. Дуже давила. Треба було ту тишу перервати.
– А що це у вас за тату? – спитав я, намагаючись проілюструвати йому думку, яку озвучив хвилину тому.
– А, та от… – сказав він майже спокійно, і я зрозумів, що не помилявся. – То такий собі спогад молодості. Це означає помсту, от.
Він сказав це ну надто вже повчальним тоном. Мені кортіло спитати, яким чином картопля фрі може символізувати помсту, але ж я не самогубець; то я й надалі всміхався.
Ми доїхали до майдану Конкорд.
– Єлисейськими Полями їхати не варто – там усе стоїть. Поїдемо через набережну до Альма і знизу піднімемося на авеню Георга V.
– Але… я хочу, щоб ми все ж таки їхали Єлисейськими Полями.
Він нічого не сказав, зітхнув – і знову заговорив.
– Я обожнюю татуювання. Двох однакових не буває. Щоб зробити тату, потрібна неабияка сміливість. Бо це на все життя, цього не позбудешся. Це не для слабаків. Я ще люблю тату в жінок. Ніщо так не збуджує, як неочікувані тату в прихованих місцях. Не знаю, чи ви розумієте, про що я.
Я бачив у дзеркалі його погляд, який раптом став вологим. Заспокойся, дядечку. Їй-бо, заспокойся. Я зібрав докупи всю хоробрість:
– А мені от не дуже подобається тату.
– Звісно, в наші дні молодь не любить тату – усі хочуть бути схожими одне на одного. Тільки й уміють, що розважатись. Фу… Самі лише телепні, та й годі!
– Ні, скоріше причина в тому, що їм цього не треба, аби вирізнятися.
– Вирізнятися, вирізнятися… От нам було байдуже до цього, для нас головне було – розважатись! Брали в предків мотоцикли й автівки та гасали щосили… Еге ж, тоді заторів не було!
Цей чолов’яга не вмів говорити – лише ревти.
Нестерпний. І лячний. А цей запах… Ну ж бо, ще одне зусилля…
– Так, але сьогодні молоді люди знають, що не слід забруднювати планету просто заради задоволення.
– Ага, точно! Знов оці екодурниці! Глобальне потепління та інші нісенітниці від дурбеликів, які хочуть виставити інтелект, якого в них ніц нема!
– Та що ви про це знаєте!
Оце я ляпнув, не подумавши… Він ударив по гальмах, аж колеса завищали. Я вдарився об спинку переднього сидіння і відлетів назад. Він вибухнув:
– Забирайтеся! Чуєте мене? Забирайтеся! Я втомився від малолітніх ідіотів, які читають мені лекції! Досить!
Я відхилився так, що моє тіло занурилося в спинку сидіння. Минуло дві секунди, дві секунди мовчання – потім я відчинив двері й вискочив на вулицю. Я вилетів як стріла, щоб йому, бува, не спало на думку зловити мене. У цього, диви, ще й виявиться кийок, захований під сидінням.
Я пробіг поміж машин до просторого тротуару Єлисейських Полів, потім двигнув у напрямку Тріумфальної арки
