Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
– Багет для пана.
– Євро десять, – сказала касирка.
На язику в неї була волосина, і вона бризкала слиною, коли говорила, але ніхто не переймався захистити від того хліб.
– Прошу пані?
Продавчиня вже зверталася до наступного покупця.
– Булочку із шоколадом.
– Булочку із шоколадом для пані.
– Перепрошую, у вас там лежить не такий перепечений, дайте його, будь ласка, – змусив я себе вимовити.
– З пані – євро двадцять центів.
– Тримайте, – сказала продавчиня і простягнула інший багет. Дівчино, що вам?
– Хліб для тостів, поріжте, будь ласка.
– Перепрошую. Я таки візьму висівковий хліб.
Нарізна машина перекрила мій голос. Вона не чула мене.
– Хліб для тостів для дівчини!
– Один вісімдесят.
– Прошу пані?
– Ні, перепрошую, – повторив я. – Зрештою, я візьму висівковий хліб.
– Висівковий хліб разом із багетом для пана!
– Це буде три п’ятнадцять, – сказала касирка крізь бризки.
– Ваша черга, хлопче.
– Ні, це було замість багета, а не разом з ним.
– Два хліба, – сказав хлопець.
– Тоді два євро п’ять центів із пана і два десять із хлопця.
– Прошу пані? – спитала продавчиня.
Мені було дуже зле. Мені забракло сміливості продовжити. Я кинув погляд на Дюбрея. Водій стояв біля машини, схрестивши руки, і пильно дивився.
– Половину багета, добре пропеченого, – сказала літня жінка.
– Перепрошую, – сказав я продавчині, – я передумав. Шкода, але я, зрештою, таки також візьму половину багета.
– Гей, та пан не знає, чого хоче, – сказала вона різким голосом, беручи іншу половину багета, відрізану для бабусі.
Я весь палав, аж спітнів.
– Шістдесят центів із пані і стільки ж – із пана.
– Прошу пані?
– Я ще думаю, – відповіла дівчина, дивлячись на тістечка, вочевидь, із відчуттям провини.
Їй треба було оцінити кількість калорій у кожному.
– Пан іще має проблеми? – запитала продавчиня підозріло.
– Слухайте… я справді перепрошую… я знаю, що це дратує, але… хліб для тостів. Думаю, що мені треба саме хліб для тостів. Точно. Хліб для тостів!
Вона подивилася на мене, не приховуючи роздратування. Я не насмілювався обернутися, але мені здавалось, що покупці позаду зараз схоплять мене за комір і викинуть геть.
Зітхнувши, вона повернулася, аби взяти хліб для тостів.
– Стійте. Зупиніться. Зрештою…
– Так? – запитала вона злим голосом, на межі зриву.
– Я… нічого не візьму, нарешті я вирішив. Дякую. Перепрошую… дякую.
Я повернувся й пішов крізь усю чергу покупців із похиленою головою, не дивлячись на неї. Я вийшов бігцем, як крадій.
Водій чекав на мене, відчинивши дверцята, наче перед міністром, але мені було так соромно, як малому хлопцю, котрого спіймали на крадіжці цукерки з вітрини. Я заскочив у «мерседес», обливаючись потом.
– Ти червоний, як ті британці, що приїздять засмагати на Лазуровий берег, – сказав Дюбрей, дуже задоволений.
– Не смішно. Геть не смішно.
– Бачиш, треба було тебе трохи сильніше штовхнути. Але обіцяю – за кілька тижнів ти будеш здатний робити це запросто.
– Але мені це не цікаво! Я не зануда! Терпіти не можу зануд, які дратують, вимагають, аби всі бігали через їхні забаганки! Я не хочу бути схожим на таких!
– Але йдеться не про те, щоб нудити. Я не змушуватиму тебе кидатися з крайнощів у крайнощі. Я просто хочу, щоб ти міг отримати бажане, не боявся трошки потурбувати людей. Але хто зміг максимум – зможе мінімум. Тому я спонукатиму тебе робити трохи більше, ніж потрібно, щоб ти почувався зручно, коли просиш те, що природно просити.
– То що буде наступним етапом?
– Найближчим часом ти будеш відвідувати щонайменше три різні хлібівні щодня і двічі просити замінити те, що тобі дали. Нічого складного.
У порівнянні з тим, що я щойно пережив, це було прийнятним завданням.
– Протягом якого часу?
– Поки для тебе це не стане природним і тобі не треба буде докладати зусиль. Пам’ятай: ти можеш вимагати, але бути при цьому ввічливим. Необов’язково бути хамом.
«Мерседес» зупинився біля мого будинку. Владі вийшов і відчинив дверцята. Війнуло свіжим повітрям.
– Приємного вечора, – попрощався Дюбрей.
Я вийшов, не відповідаючи.
Етьєн вислизнув з-під сходів, витріщившись на автівку.
– Ти ба, пан веселяться, – сказав він, наближаючись.
Він узяв шапку й почав блазнювати, не даючи мені проходу:
– Пане президенте!
Я почувався зобов’язаним дати йому кілька монет.
– О, пан дуже добрий, – хрипнув він і удавано ввічливо вклонився зі злим обличчям людини, яка завжди отримує все, чого хоче.
* * *Ів Дюбрей натиснув кілька кнопок на мобільному.
– Добрий вечір, Катрін. Це я.
– Ну як?
– Поки що він слухається. Усе йде за планом.
– Не думаю, що це триватиме довго. Дуже сумніваюся.
– Ти завжди дуже сумніваєшся, Катрін.
– Він збунтується.
– Ти так кажеш, бо ти збунтувалася б на його місці…
– Може, й так.
– У будь-якому разі я вперше бачу людину, що так боїться бодай власної тіні.
– Саме це й непокоїть. Тому я й думаю, що він не наважиться постійно робити те, що ти йому наказуєш.
– Саме навпаки. Його страх нам вигідний.
– Як це?
– Якщо не захоче продовжувати, він однаково все виконуватиме, принаймні… через страх.
Тиша.
– Який ти нещадний, Ігорю!
– Так.
На початку тижня я знав уже всі хлібівні 18-го округу. Наприкінці експерименту я дослідив, що найкращий хліб продають за два кроки від мене, де я його найчастіше й купляв. Щонайменше, він був запакований.
Я купляв три багети щодня – надлишок віддавав Етьєну. Той спочатку радів, а потім мав зухвалість заявити, що йому набридло їсти хліб!
Людська натура влаштована так, що звикає до всього. Ну, майже до всього. Мушу визнати: те, що вимагало надлюдських зусиль спочатку, потребувало лиш трохи рішучості за тиждень. Але це все ж таки вимагало свідомого рішення від мене. Мені треба було підготуватися. Одного разу в хлібівні я зустрів свого сусіда, і ми розмовляли, поки стояли в черзі. Коли надійшла моя черга й мені дали перепечений багет, у мене не спрацював рефлекс замінити його. Мою увагу відвернула розмова – і цього було достатньо, щоб повернулася давня звичка автоматичного прийняття всього, що запропоновано. Тобто я почав одужувати, але не вилікувався остаточно.
Моє життя в кабінеті тривало, ще більш похмуре, ніж завжди. Чи це було від погіршення атмосфери в колективі? Бо ж Люк Фостері запропонував працівникам свого департаменту збиратися разом із ним на восьму ранку для ранкової пробіжки. Він був тугий на креатив, тому таку дурню сам не вигадав би – узяв із якоїсь книженції про тімбілдинг у стилі «Як зробити з працівників команду переможців»… У будь-якому разі проект достеменно був схвалений нагорі, бо його бос, Ґреґуар Ларше, установив душові кабіни в