Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Сивий п'є, обхопивши склянку обома руками, п'є повільно, насолоджуючись, роздивляється свій чай: «Жінка, дитина — іноді здається, що більше в тебе й нема нічого. Та я не каявся й вини за собою не відчуваю; з фактами та із самим собою треба просто примиритися. Не варто надто хизуватися власною долею. Я проти фаталізму. Я не давній грек, я — берлінець. Що ж ви такий добрий чай не п'єте, захолоне! Додайте трохи рому».
Молодик прикриває долонею свою склянку, але старий відводить його руку вбік і з невеличкої фляги, яку дістав із кишені, підливає йому добру порцію. «Я вже мушу йти. Дякую. Мені треба трохи походити, розвіятися». — «Та заспокойтеся, Ґеорґу, випийте трохи, потім зіграємо в більярд. А то ви ще дров наламаєте. То вже був би початок кінця. Коли я не застав дома ні жінки, ні дитини, лише лист на столі, де було сказано, що вона подалася до матері у Західну Пруссію й таке інше, мовляв, зіпсував життя, такий-сякий, зганьбив її й тому подібне, я тоді себе ось тут подряпав, на лівій руці, виглядає як спроба самогубства. Отак, усе життя вчися, Ґеорґу, навіть провансальську вивчив, а от з анатомією не склалося. Ось і прийняв сухожилля за вену. Та я й досі не дуже на цьому розуміюся, але то мені вже ні до чого. Одне слово, біль і каяття — то все дурниці, я залишився живий, і дружина жива, і дитина, в Західній Пруссії у жінки ще й нові діти з'явилися, аж двоє, так ніби я на відстані попрацював; отак ми й живемо. Все мене тепер тішить: і Розенталерплац, і дорожня поліція на розі Ельзаської, і більярд. Ото хай ще хтось мені скаже, що живе краще й що я нічого не тямлю в жінках!»
Білявий дивиться на нього з відразою: «Та ви ж руїна, Краузе, й самі це гаразд знаєте. Який із вас приклад для інших? Ви просто розписуєте переді мною свою біду, Краузе. Ви ж самі розповідали мені, як вам доводиться голодувати з вашими приватними уроками. Я не хочу так скінчити».
Сивий допив свою склянку й відкинувся на спинку стільця, добру хвилину він дивиться на молодого, в його очах поблискує злість, потім він пирхає й сміється якимось судомним сміхом: «Який із мене приклад, маєте рацію! Я ніколи й не претендував на це. Для вас я не приклад. От дивіться, у кожного свій погляд на речі. Ось, приміром, сяде муха під мікроскоп і вважає себе конякою. А коли подивитися на неї в підзорну трубу, що тоді? Ну, от хто ви такий, пане, пане Ґеорґу? Відрекомендуйтеся мені: торговий представник фірми XY, відділ взуття. Та облиште ви ці жарти. Розповідати мені про свою біду — та яка це біда? Називаю по літерах: б — бовдур, і — ідіотизм, повний ідіотизм, це точно, д — дурниці, а — абзац. А взагалі ви не той номер набрали, добродію, зовсім не той номер!»
Молода дівчина виходить із трамвая № 99, Марієндорф, Ліхтенрадершосе, Темпельгоф, Галлеська брама, церква святої Гедвіґи, Розенталерплац, Бадштрасе, Зеештрасе — кут Тоґоштрасе, уночі з суботи на неділю — цілодобовий рух на ділянці між Уферштрасе і Темпельгофом через Фриріх-Карлштрасе, з інтервалом 15 хвилин. Зараз восьма вечора, дівчина тримає під пахвою теку з нотами, вона вткнулася обличчям у піднятий каракулевий комір і крокує вперед-назад на розі Брунненштрасе й Вайнберґсвеґ. Якийсь пан у хутряному пальті заговорює до неї, вона здригається й хутко переходить вулицю. Зупиняється біля високого ліхтаря й спостерігає звідти за перехожими на розі. Невдовзі там з'являється старшого віку пан у рогових окулярах, за мить вона вже поряд з ним. Вона хихоче й іде з ним поруч. Вони прямують вгору по Брунненштрасе.
«Я сьогодні мушу трохи раніше прийти додому, справді. Мені взагалі сьогодні не слід було приходити. Та до вас навіть зателефонувати не можна». — «Телефонувати можна, проте тільки у виняткових випадках. В конторі можуть підслухати. Це ж все заради тебе, моя дівчинко!» — «Ой, я так боюся, але ж про це ніхто не дізнається? Ви справді нікому не скажете?» — «Звісно, нікому». — «Якщо, крий боже, тато довідається або мама!» Старший пан задоволено бере її під руку. «Ніхто не взнає, я нікому й словом не прохоплюся. Ну, як там пройшов урок?» — «Сьогодні був Шопен. Я грала ноктюрни. А ви любите музику?» — «Ну, загалом так, часом». — «Я хотіла б вам щось зіграти, коли розучу як слід. Але я вас так боюся». — «Та годі!» — «Та я весь час вас боюся, але не дуже, тільки трохи. Але ж мені не слід вас боятися, правда?» — «Звичайно, не слід. З якого б то дива? Ми вже три місяці як знайомі». — «Направду, я боюся лише батька. А раптом він дізнається?» — «Моя дівчинко, але ти маєш право пройти ввечері кілька кроків сама! Ти ж уже не дитина!» — «Я мамі так і кажу. Що йду собі гуляти». — «Отож ми й гуляємо, Тунтхен, де нам заманеться». — «Ой, будь ласка, не називайте мене Тунтхен. Це я вам просто так сказала, між іншим. А куди ми сьогодні підемо? О дев'ятій мені треба бути вдома». — «Та ми вже й прийшли. Тут нагорі живе мій приятель. Його якраз немає. Ми можемо спокійно піднятися». — «Ой, я боюсь. Нас ніхто не побачить? Йдіть перші. А я за вами слідом».
Там, нагорі, вони усміхаються одне до одного. Вона стоїть у куточку. Він зняв капелюха й пальто, бере в неї з рук теку з нотами й шапочку. Потім дівчина підбігає до дверей і гасить світло. «Але сьогодні недовго, у мене обмаль часу, скоро маю бігти додому, я не буду роздягатися, ви мені не зробите боляче?»
Франц Біберкопф йде на пошуки: треба заробляти гроші, без грошей людина не проживе. Про Франкфуртський гончарний ринок
Франц Біберкопф сів разом зі своїм приятелем Меком за стіл, де вже сидів цілий гурт галасливих чоловіків, і став чекати, коли почнеться захід. Мек узявся пояснювати: «Допомоги як безробітній ти не отримуєш, на фабриці не працюєш, для земляних робіт тепер захолодно. Найкраще — це торгівля. В Берліні або у провінції. Сам вибирай. З того можна жити». Кельнер вигукнув: «Попригинайте голови, обережно!» Вони взялися до свого
