Адепт - Володимир Львович Єшкілєв

Він дав мені срібну шестикутну зірку на залізному ланцюжку і десять дирхемів. Я впав на коліна і почув, що за моєю спиною грюкнули двері. Мені одягли пов'язку на очі і вивели з Чертогу. Вої Сондоке-багатура чекали мого повернення біля дверей вежі. З ними я проминув внутрішню браму і пішов у стайні вибирати коня. Вої сказали Ерге, що рабі наказав віддати Ратбер-хемегу об'їждженого коня за його, Ратберовим, вибором. Багатур скривився, але наказ виконав. І в мене з'явився власний кінь, якого я назвав Яргастом. Так звали славетного рисака кагана Аскольда. Мій Яргаст був із печенізьких коней — сильний, невтомний. Збрую купив я у Людяти, а ті дирхеми, що залишились, витратив на грецьку книжку. Наскільки я пам'ятаю, то були проповіді святого Іоанна Хризостома[63]. Продав мені її один із саркельських іудеїв на ім'я Зоровавель, муж, сповнений чеснот і вченості.

Так закінчилося моє перебування у Саркелі.

День від'їзду з фортеці був сонячним і спекотним. Степове літо гаснуло серед задушливих вітрів і тоненьких миршавих смерчів, зграйки яких здіймали червону пилюку з курного східного шляху.

Я залишив Саркел із важким серцем, не знаючи ще мудрих слів Мелхиседека, сина Левієвого: «Благословенні ті, що йдуть на схід Сонця». Даждьбожі молитви відходили від моєї душі на захід, до Бористену, а нових я ще не навчився. Яргаст теж був сумний і трусив по дорозі байдужою безчисельною ходою. Людята, благословляючи ім'ям Мокоші в дорогу, назвав мені імена склавинських майстрів у Ітхелі, які б не відмовили родовичеві у допомозі. Але найцінніше ім'я, як потім виявилось, назвав мені Зоровавель. Старий сказав, віддаючи мені книгу Хризостома: «Для грошей ти знайдеш у Священному місті багато хворих і небідних людей, для кохання — багато красивих і недорогих жінок, але якщо схочеш знайти мудрість книжну й людську, йди на вулицю Мідного Стовпа і спитай там оселю Мелхиседека, сина Левієвого з роду Фінеєса Дамаського». Так на шляху до таємничого Ітхелю мав я у кошику Надії лише кілька імен — знаки малі, непевні. А попереду відкривався незнаний і неозначений Схід, простори Раш-Хазарі, відкриті всім вітрам ойкумени.

Вже недалеко від Саркелу побачив я великі зграї вовків — вони бігли обіруч нас на схід. Старший із воїв саркельських, що везли в Ітхель данину, сказав, дивлячись на вовків: «Тікають від війни».

Тоді, коли я прямував до Ітхелю назустріч Другому з Імен Єдиного, каган С'єрн Хельг рушив свої війська і війська чорних булгар на Саркел. І вийшли на прю Київ і степова Біла Вежа, а за ними стояли дві наймогутніші сили північної частини ойкумени — конунги[64] варязького Неагарда і Найвища Рада Екзегетів Раш-Хазарі.

Долаючи курні, вкриті червоним і жовтим пилом, фарсаги[65] Раш-Хазарі, не знав я, що з волі Єдиного наближаюсь до Другого з Його Імен, котре відкрилося мені в благословенній оселі мудрого Мелхиседека, сина Левієвого.

Ім'я це елліни і руми[66] називають Чотирилітерником, хазари і всі коліна іудейські — Забороненим та Прихованим, а послідовники Мовчазного Шейха з гірських фортець Кавказу — Смертоносним. У Хазарії це ім'я заборонено вимовляти вголос, а складається воно з чотирьох літер прадавньої іудейської мови: «йод», «хет», «вав», і знову «хет». Нехай той із читачів сповіді моєї, кому вища посвята або визначеність перед Єдиним дають право надлюдське, вимовить Ім'я вголос. Я ж ніколи не наважувався на таке панібратство з Сутністю, перед обличчям якої найпотужніший містик відступає, немов мале звірятко перед швидким муром степової пожежі…

У часи навчання мого в Мелхиседека, в часи Другого з Імен, забулося моє родове — Ратибор, забулося Ім'я Вдячності — Гафах, і залишилося тільки те ім'я, яке ще, напевно, згадують в славному місті Ітхелі два чи три старезні страдники сущих шляхів, — Ратбер-хемег. Не наважуюся назвати таємне ім'я, що його дав мені у посвяті в Таємницю Мелхиседек — не наважуюся тому, що непевність бентежить мене: а що, як Апостол Петро при останній брамі моїх подорожей назве мене саме тим, котре збережене від суєти щоденних звертань. Тож, нехай помоляться невідомі святі люди, що читатимуть цю сповідь, за грішну душу мою…

Ітхель я побачив уперше вранці двадцять першого дня подорожі з Саркелу, з вершини глиняного пагорба побіля Каналу царя Ханукки, що прорізає сухий хазарський степ на захід від Великої ріки Ітиль.

Все, що потім побачив і пережив я у столиці Великих Каганів, назавжди залишиться вкладеним у скриньку тої першої миті, першої зустрічі з Ітхелем. Скринька та в пам'яті літ моїх прикрашена срібним серпанком світанкового туману понад свинцевою пластиною Великої ріки, перламутром утікаючих од східного вітру кулястих хмар і сліпучо-білим сталевим півдиском Сонця в блакитному трикутнику хорезмійської бірюзи…

Валка з Саркельською даниною зупинилася на глиняному пагорбі, коли сонячні промені ще не торкнулися пласких хвиль у Каналі Ханукки і товстошкірі хазарські верби на його жовтих берегах ще спочивали у примарній прохолоді відступаючого мороку. З вершини пагорба, напівз'їденого дорогою, відкрились мені мури