Необдумана Міловиця - Зінаїда Валентинівна Луценко
«Ви ж чули?! – репетувала крива й запатлана Улька, близька від вас сусідка, на всю вулицю, – кажуть, що, либонь, ще й жити всіх разом заставлять, і спати усіх під одним рядном, усі покотом – і жінки, і чоловіки, і діти! Оце вам і совєцька власть, оце вам і колгоспи! У-ха-ха-ха!»
«Хай Бог милує!» – хрестилися другі жінки.
«Та що ти оце верзеш! – спиняла крикуху Катерина, жінка дуже вбога й слаба. Чоловік у неї був п’яницею та ще й ледащем. Катерині не було чого віддавати до спілки, бо нічого вона й не мала, от жінка й раділа. – Не буде в селі тепер багачів і бідних, чуєте? В гурті ж нам, жіночки, буде легше робити, і врожай буде всім порівну!»
«О! Якщо в колгоспі будуть такі роботяги, як ти або твій чоловік, – не змовчала Улька, – то гарно там наробите!»
«Це ж треба буде свою корову до гурту віддавати! – стогнала якась, либонь, Варка. – А я тільки-тільки діждала молока».
«А тепер пити його буде Катерина», – сміялися жінки.
«І буду пити! От побачите, що буду!» – плювалася та й ішла геть.
Пам’ятаєш, Міловице, як тоді в селі сумно стало? Бо ж ніхто не хотів віддавати з двору господарство за просто так, ніхто не хотів збувати свого поля та й залишатися старцем…
Не хотіли, але мусили тоді здавати у колгосп одну корову й твої батьки, Міловице. Пам’ятаєш, як твоя мати Горпина плакала й кляла таку владу, а батько її заспокоював:
«Такі тепер часи настали, що зробиш? Бо як не віддамо – все рівно ж прийдуть і заберуть. Та й не вивезуть же нашу скотину зовсім із села, будуть люди ходити та й глядіти за коровами. І ти сама, Горпино, і Міловиця, й дівчата, будете ходити у колгосп і дивитися за нашою коровою. Тільки й того, що не вдома вже буде стояти, – вспокоював твою матір батько, Міловице. – Казали ж у сільраді, що і пшеницю, і просо, і цукру дадуть людям, так що не плач…»
«Як не плач?! – кричала голосно твоя мати Горпина. – Віддай тепер своє, а тоді виглядай у вікна?! А де мені молока дітям брати?!»
«В колгоспі… Ось пішов Ілько наш на роботу в колгосп, піду я, піде скоро Міловиця, та й будемо носити…»
Так заспокоював себе й жінку твій батько Кіндрат, хоч і добре розумів, що воно ніколи не буде так, як він каже. Але де мав дітися, не за своєю волею мав збувати з двору худобу – корову й свині, як і всі люди в селі.
Найтяжче ж було виводити батькові твоєму, Міловице, з двору воли, які за півроку вже після від’їзду сина свого Тимка купив він за надіслані з Америки гроші…
Пам’ятаєш, Міловице, як ходили тоді конторські люди від хати й до хати, кому казали в колгосп іти, а кому й пригрожували.
«Як не підете всі сім’єю у колгосп, то рахуйте, наче вас і в селі нема! – кричав голова колгоспу до тих, що «упорствували». – У больницю – ні ногою руш, будуть злодії грабувати, ніхто за вас не вступиться! А то ще й до відповідальності будемо притягувати, судити вас будемо, в Сибір робити відправимо! Тепер нову державу строїмо, нова влада нові порядки впроваджує, а ви поперек горла їй стаєте?!»
«Чули, – тихо увечері казав за столом батько, – он Бутилюків уже й розкуркулили?»
«Чули…» – зітхав Ілько.
«Вигнали усіх із хати на вулицю. Бутилюки тепер пересиджують у родичів, а в їхній хаті буде сільська больниця. А в Сміхуновій хаті організовують ясла для дітей».
«Які це ясла?» – питалася ти, бідна Міловице.
«А такі ясла, – казала твоя мати, – позгонять усіх молодих жінок у колгосп на роботу, як тих коняк, а дітей маленьких, цицькових, щоб не заважали матерям робити, знесуть у купу, покладуть усіх разом в якійсь хаті, і буде за ними дивитися колгосп!»
«А як котра дитина заслабне?» – дивувалася ти такому диву, Міловице.
«То ж на те й буде в селі больниця колгоспна! – відказував твій батько. – Заберуть дитину з ясел і покладуть в больниці!»
«Який страх!» – боялася.
Пам’ятаєш, Міловице, як щодня в селі все більше й більше було всяких перемін? І вже чи не з кожного двору та й хтось ішов у колгосп. На якийсь час залишилася в селі тільки жменька мала одноосібників, але для них призначили величезні податки…
«Куркульня! – кричав голова колгоспу через високий тин у подвір’я до трудящих у селі людей, Яцинів. – Підождіть, ще на вас управа найдеться! Самі прибіжите проситися до гурту, але ми ще подумаєм, чи приймати вас, чи ні!»
А бідніші – то ті всі вже були у колгоспі ще з першого дня.
А тоді, пам’ятаєш, Міловице, як почався наступ на церкву? Відібрала нова влада у батюшки ключі й заборонила колгоспникам туди ходити.
«Замість церкви – усім на общественні роботи!» – кричав до людей управляющий.
І дивувалася ти дуже, бідна Міловице, коли бачила, як розбирали колгоспники по дворах непотрібні вже, бо порожні, хліви та клуні куркульські й звозили усе в одне місце. З того мотлоху будували потім довгі комори за селом та загони для спільної колгоспної худоби. А тоді ходили дядьки-колгоспники й гукали по дворах, щоб зносили хазяї в купу ще й увесь свій реманент, щоб було чим коло землі колгоспної робити.
Пам’ятаєш, як у великій хаті ще одного розкуркуленого твого односельця, Міловице, організували кухню і столову?
«Нащо вам, жіночки-колгоспниці, бабратися із печами вдома! – весело кричав зразу голова колгоспу. – От повариха на все село і наварить, і напече».
А потім ти чула, рідна Міловице, як говорили то тут, то там люди по селі, та й сама ти ж бачила, що як були спочатку в загонах колгоспних вгодовані хазяйські поросята, то була і їжа з них у їдальні смачна, а потім…
«Як воно не моє, то нащо я біля нього буду падати», – казав то один, то другий колгоспник. І обіди ставали щораз біднішими.
«Щось немає толку з тим спільним господарюванням», – казав твій батько, Міловице.
Бо ж яке то й справді було те господарювання…
Пам’ятаєш, Міловице, чим то все тоді скінчилося? Через місяць, побачивши, що ні в чому нема толку, більшість людей розібрали своє, що від зарізу полишалося, та й повиходили з колгоспу. І
