Необдумана Міловиця - Зінаїда Валентинівна Луценко
«Як це ти метеш? – заходжувалася дорікати щоразу, тільки ти бралася за віник, твоя мати, Міловице. – От я як повимітаю скрізь, то піл чистий, а після тебе, як кури подерлися! Ти, Міловице, таким прибиранням у хаті павуків тільки розводиш. Теж мені господиня!»
І ти, Міловице, крізь сльози пригадувала, що мати твоя ніколи до того такого не казала; але це було тоді, як ти ще була неодруженою, Міловице.
Або: «Що ж це робиться у нас у хліві! Батько на вас усіх не роздереться!» – дорікала голосно за Ілька твоя мати сердита. Хоч саме Ілько найбільше тепер і порався.
А Тимко ваш, як поселився в хаті Ілько, все частіше тікав від роботи. Твій брат мав більше вільного часу тепер і ходив вечорами на вулицю, а повертався пізно. І ти, Міловице, думала собі, що хоч брат твій Тимко, може, коли заступатиметься за Ілька, може, потоваришує з ним. Але й Тимко зробився для вас наче чужий. Другими очима тепер дивилася на тебе, Міловице, рідня, і тобі боліло…
А діватися вам із Ільком було нікуди…
«Батько мій чути не хоче!» – гірко зітхав Ілько, коли ти, Міловице, несміливо його запитувала: що, може, одумався свекор? Материні дорікання й причіпки тобі все дужче боліли.
«Нехай би вже чужі люди з’їдалися, а то ж – свої, і поплакатися нема кому…» – бувало, мучилася тяжкими думками ти, бідна Міловице.
А тут якраз почалися колгоспи…
Побачивши, що в світі твориться щось непевне, продав одного дня батько свої воли та й дав гроші у руки синові своєму Тимкові.
На дорогу. До Америки.
Пам’ятаєш, Міловице, як замотав батько папірці в полотно та й простягнув твоєму братові Тимку?
«Їдь, – сказав, – може, сину, чогось і доб’єшся в світі. Тільки ж гляди мені… Ти ж сам бачиш, як нам тут…»
«Тату, я обіцяю, що гроші поверну зразу ж, як тільки зароблю», – запевняв твого батька щасливий Тимко, Міловице.
А твій батько Кіндрат стояв, як стовп, добре видивляючись на свої покручені пальці, й думав, либонь: «Поверне чи не поверне мені гроші Тимко?»
Бо ж уранці, після того, як просив гроші на Америку, встав Тимко вдосвіта й знов своєї завів: «Не дасте мені, тату, гроші, то мушу іти і десь красти. А в Америку з хлопцями я все одно поїду», – пригрозив.
Ви всі нишком слухали, а твоя мати Горпина в сльози:
«Ой господи! – кричала вона. – Та хіба ж таке може бути, сину мій? Де ж це й коли видано, щоб у нашій сім’ї хто був злодієм?!»
А батько сів, повернувся до образів і почав ворушити губами – молитися. І молився батько, і плакала мати, аж поки в хаті зовсім не розвиднилося.
А тоді встала ти, Міловице, і мати на тебе накинулася, щоб учити хазяювати тебе. Пам’ятаєш, як здійнявся в хаті страшний галас, Міловице, і як дуже заплакала перелякана маленька Катерина, сестра твоя?
«То що, тату?» – спитав, як востаннє, твій брат Тимко.
«Треба ще, сину, подумати. Бо хіба ж ти хочеш, щоб я отак згарячу збував наші воли? Та й, може, не штука то, щоб їхати світ за очі! Куди ти поїдеш, Тимку? Ти ж хоч щось межи чужими людьми втямиш робити?» – взявся ще відговорювати твого брата Тимка батько, бо сам був несміливий зроду.
«Тату, мені треба гроші», – дивлячись під ноги, твердо стояв на своєму Тимко.
«Всім треба гроші! То йди й зароби десь!»
«Я вас прошу, тату, продайте воли, бо…»
А тоді, пам’ятаєш, Міловице, як Тимко взяв шапку і, кинувши: «Дивіться!» – вискочив у двері?
«Тобі не жаль для чужої людини хати, – мала на увазі Ілька твоя мати, – а для свого сина шкода волів?!»
Тоді ж то твій батько Кіндрат і вирішив: як Тимко додому повернеться, йти з ним на базар та й збувати воли; на дорогу грошей повинно вистачити.
До базару того залишалося ще два дні, і твій батько Кіндрат, Міловице, старався все вдома поробити: позвозив до двору сіно, повичищав у клуні, повишкрібав волам спини – і чекав.
А Тимко то й геть був відбився від дому перед дорогою. Вечорами пропадав твій брат десь із хлопцями і приходив аж під самий ранок, а тоді спав до полудня.
«І не трогай мені дитини! – сичала до батька твоя мати, Міловице. – Син поїде від нас далеко, може, й з рік його вдома не буде. А яка там, в тій Америці, робота? Певно ж, дуже тяжка! Задурно ніхто грошей платити не буде. То нехай Тимко наш хоч відпочине. Бо ми, крім Тимка, вже он маємо собі іншого помічника», – про Ілька думала.
«Та хто ж його зачіпає, – казав батько, – нехай спить… Та й чи ж багато отак зважаться їхати аж за океан…»
«Як подумаю, що це ж Тимко буде пливти морем, а тоді житиме між чужими людьми, – жалкувала за сином твоя мати Горпина, – а ще ж мови американської тої не знає… І так мені тривожно…»
«То заховай його під спідницю!»
І мати хрестилася до темного дерев’яного образа: «Слава ж Тобі, Боже, за сина!»
А сестри твої, Міловице, вже швидко й рознесли були по селу чутку, що ваш Тимко скоро вирушатиме в Америку.
Через те й поїхали батько з Тимком у неділю в сусіднє велике село Цибулів, спродали там воли, і поклав батько гроші за пазуху. Назад вони вже йшли пішки. А коли в обід сіли ви всі гуртом за стіл полуднувати, вийняв батько гроші та й віддав у руки Тимкові.
«На, сину, та й не кажи, що батько тобі волів жаліє. Ти ж у нас один син…»
«Дякую вам, тату, я віддам», – пообіцяв Тимко.
«Віддаси…»
«Що ти таке кажеш?! – сварилася твоя мати, Міловице, бо їй здавалося, що батько думає на щось погане для сина в дорозі. – Наш Тимко – не гірший за других! Аби благополучно переплив океан, аби здоровий добрався, а вже там заробить…»
«Тату, будьте певні…» – насупився Тимко, певно, пригадавши, що йому тепер лежить довга дорога.
Пам’ятаєш, Міловице, як після Тимкових слів настала тиша в хаті й було таке чуття, що це поминки.
Бо ж тоді ви прощалися назавжди з Тимком…
А Тимко, пам’ятаєш, Міловице, як узяв із батькових рук гроші, так відразу ж
