Необдумана Міловиця - Зінаїда Валентинівна Луценко
Вже, мабуть, бачив себе твій брат Тимко в білій сорочці, а поряд із собою – по-модному вдягнуту дівчину, як він хотів; і була та дівчина у туфлях із підборами, з червоними у помаді губами. Про таке вже, либонь, думав твій брат Тимко.
І здавалася йому, Міловице, ваша хата тісною й убогою, а сільські дівчата – якимись грубими й некрасивими. У грудях Тимкових запалювалася нетерплячка, він уже надіявся на нове життя… Аж гордився сам за себе твій брат Тимко, радів зі своєї рішучості.
Пам’ятаєш, Міловице, як той день настав?
Востаннє взяв твій брат Тимко до рук гармошку та й заграв.
«Не переживаймо, хлопці! – весело сміявся Сергій, Тимка, твого брата, товариш, – і в Америці будемо співати! Там наших людей багацько! Кажуть, що по вечорах збираються усі, як є, гуртом та й гуляють, співають пісень, ще й танцюють! Як будуть у нас, хлопці, гроші, то й в Америці співати будемо!»
В дорогу синові поклала твоя мати Горпина два десятки варених яєць, замотала в ганчірку шматок жовтого сала, вклала півбуханки хліба, дала чисту сорочку на зміну, з тим і провела його за село.
Довго ще стояла твоя мати, Міловице, й дивилася вслід хлопцям, як вони йшли за Лису гору. Чи ж здогадувалася вона, що бачила сина свого Тимка востаннє?…
За горою оглянувся твій брат Тимко на своє село, перехрестився у той бік, де стояла церква, та й покинув Україну назавжди…
Частина 2
І для кого це ти так низько квітчасту хустку на голові пов’язала, необдумана Міловице?
Важко було вам після всього зживатися з батьками, моя Міловице, але і ти, й Ілько були собі дуже тихі. Та ще й знали ви, що батькам треба коритися, бо жили ж ви разом із їх ласки тепер, хоч і трудилися нарівні зо всіма. Мали ви, Міловице, надію, що пізніше колись окремо жити відділитесь.
Пам’ятаєш, Міловице, як гарно навчилася ти в своєї матері полотно ткати?
«Трудитимемось, ночей недоспимо, як буде треба, та й якось і собі на хазяйство розживемося!» – вспокоювала ти Ілька.
А скрізь у вас по селу, рідна Міловице, пам’ятаєш, тримали вівці.
Як обростали ті вівці густим руном, то люди стригли їх, а тоді пряли на веретенах: намотували із вовни грубі клубки й розсотували на козельці нитку. «Вкладай пряжу на верстат і вправляйся із нитками!» – вчила так тебе прясти твоя мати, Міловице. Із конопель тіпали повісмо й теж робили прядиво. А вже тоді із грубого сукна шили ви собі свити й теплі валянки.
У жнива ж ти, бідна Міловице, тепер вставала ранесенько, і від самого ранку йшла в поле, поки роса ще лежала і стерня м’якенька в босі ноги не колола. А сонце теж вставало разом із тобою, Міловице, та й собі слідком бігло… Тобі ж треба було на полі разом із другими жінками швидко жати і викладати разом із усіма високі копи, щоб повезли їх потім чоловіки волами на молотарку.
А перед тим треба було ще й накрутити в руді перевесел із сирої осоки – мотузків трав’яних грубих, щоб сніпки було чим ув’язувати.
Зерно із сніпків змолочували люди гуртом у коморах та на токах і зсипали у засіки, а з соломи, що оставалася, дорога Міловице, закручувала ти крутіні і в піч встромляла – для палива. От на таких крутінях після жнив і варили ви з матір’ю перед роботою чи пізно вночі борщ із кашею.
Хати на той час у селі, пам’ятаєш, Міловице, робили з рудої глини. І треба було тільки діждати осені, щоб була свіжа полова, щоб була солома на сніпки. А тоді треба було нав’язати з жита кулів, щоб ними хату вшивати, аби тепла була й вітри не продували.
Пшеничну соломку, пам’ятаєш, Міловице, брали хазяї на підстилку коровам і собі на господарство.
А вам у хаті, Міловице, треба було щось і на піл постелити, бо на чому ж тоді усім спати? Спали у вашій хаті на долівці всі покотом, накривши сіно ряднами, свитками та кожухами.
І роботи в тебе було, роботи багато, бідна Міловице!
«Діждемо осені, а там толокою всі разом, дасть Бог, зліпимо вам із Ільком невеличку хатину свою», – пообіцяв тобі в жнива твій батько Кіндрат.
А ти, радісна Міловице, вже й місце собі пригляділа – в кінці села, на високому горбі біля берега, там ще не було жодної хати.
Високий горб той був порослий увесь чисто акаціями, а понад самий берег іще й вербами та вільхами обтиканий.
Це попід той горб ви йшли колись удвох із Ільком, як ти була на Трійцю ногу порізала…
«Ти спочатку розродись, – казала на твоє щастя твоя мати, Міловице, – окріпнеш від родів трохи, а тоді вже й візьметеся з Ільком за свою хату».
«А поки що складайте гроші, бо ж ти вийшла заміж не за багача й на поміч від свекра нема вам чого чекати. А ми… Ми хіба поможемо роботою», – казав батько.
Пам’ятаєш, Міловице, як уперше зазнала ти радощів материнства? Не минуло й двох тижнів від того, як народився твій первісток Макар, а ти вже мусила на роботу йти, в колгосп. І мріяти про власну хату вже й не мала коли, така ти була змучена й заклопотана…
Один тиждень тільки й полежала ти спокійно в убогій хаті батьківській, Міловице, а тоді прийшли до вас із контори сільрадівці й почали «сватати» до роботи.
«У вас у хаті багато людей, – казав місцевий активіст тобі, Міловице, – а нам на нове спільне хазяйство треба робочих рук. Як будете з Ільком ходити на роботу в колгосп, то швидко получите землі під свою хату!»
«Та ж я тільки-но розродилася», – показувала на дерев’яну колиску на гачку під низьким сволоком ти, Міловице.
«Ніхто ж тебе не заставляє йти на роботу сьогодні. Як підкріпнеш, тоді й вийдеш, а чоловік твій нехай уже зараз іде, все рівно сидить у чужій хаті… І як швидше почнете робити, то більше й заробите!» – манив активіст.
А ти, пам’ятаєш, Міловице, спочатку й зраділа, почувши про свою хату. Але…
Почалося з тими колгоспами у вашому селі щось непевне робитися. Чи не щодня збирало начальство людей серед села на степку й виголошувало, що конче й неодмінно всім
