Спартак - Рафаелло Джованьолі

— Але ж ти!.. Ах!.. — скрикнув він і презирливим рухом відштовхнув дівчину. — Ти стала…

— Я — рабиня! — благально, крізь сльози скрикнула бідолашна. — Рабиня одного мерзотника… Удари різок… Катування розпеченим залізом… О, зрозумій мене, Спартак, зрозумій!

— Бідненька! Нещасна! — сказав гладіатор, і його голос затремтів від жалю й співчуття. — Сюди, сюди, до мого серця…

І він міцно пригорнув Мірцу до своїх грудей і поцілував.

А потім підвів повні сліз, палаючі від гніву очі, погрозливо підніс свого могутнього кулака і пристрасно вигукнув:

— І Юпітер має блискавиці?.. І Юпітер — бог?.. Ні, ні, Юпітер — блазень, Юпітер — фігляр, Юпітер — наймерзенніший негідник!..

А Мірца нестримно ридала, припавши до могутніх грудей Спартака.

— О, хай буде проклята, — закричав після тяжкого хвилинного мовчання нелюдським голосом нещасний фракієць, — хай буде проклята ганебна пам'ять про першу на землі людину, яка поділила людей на вільних і рабів!

Минуло два місяці після подій, про які ми розповідали в попередніх розділах. Ранком напередодні січневих ід (12 січня) наступного 676 року вулицями Рима віяв міцний північний вітер, ганяв по сумному похмурому небу сірі хмари, скидав лапатий сніг на бруки, від чого вони ставали мокрими й брудними. Громадяни натовпами і поодинці поспішали в своїх справах на Форум. Тисячі громадян товпилися під портиками Форума, курії Гостілія, Грекостаза (палац послів), а також у базиліках Порція, Фульвія, Емілія, Семпронія, в храмах Вести, Кастора і Поллукса, Сатурна, в храмі Згоди. Цей храм збудував в час свого останнього правління в 388 році Фурій Камілл після укладення миру між народом і Сенатом.

Одним із таких приміщень була базиліка Емілія, величезна будівля, що складалася з дуже просторого центрального приміщення, оточеного величною колонадою, і двох бокових приміщень. Тут безладно товпилися патриції й плебеї, оратори й ділки, громадяни й торговці. Поділившись на невеликі групи, вони розмовляли про свої справи. В базиліці стояв безперервний гул від цих розмов, гомін, вигуки натовпу.

В глибині головного приміщення проти входу була широка, довга балюстрада, що відмежовувала частину залу від решти базиліки і утворювала ніби окреме приміщення, куди не долинав шум. Тут звичайно судді розглядали справи, адвокати виступали з промовами. Над колонадою навколо всього приміщення базиліки тяглася галерея, звідки було зручно спостерігати за тим, що відбувалося внизу.

Цього дня муляри, штукатури і ковалі працювали на карнизах, що служили основою галереї. Вони прикрашали її таблицями і бронзовими щитами, на яких з чудовою майстерністю було зображено подвиги Марія у війні з кімврами.

Базиліку Емілія збудував предок Марка Емілія Лепіда, якого обрали на цей рік консулом разом з Квінтом Лутацієм Катуллом. Він якраз і приступив до виконання консульських обов'язків з першого січня. Марк Емілій Лепід належав до політичної партії Марія, і тому першим його державним заходом було прикрасити щитами базиліку, яку збудував його предок. Цим він хотів зробити приємність народній партії, що ненавиділа Суллу, з волі якого було зруйновано всі арки і монументи, побудовані на честь його доблесного противника — Марія.

На галереї, серед гулящого люду стояв Спартак. Спершись ліктями на мармурові поручні, він байдуже, неуважно поглядав на юрбу, що безупинно вирувала, гомоніла внизу.

На ньому була блакитна туніка, а поверх неї короткий грецький плащ вишневого кольору, сколотий на правому плечі красивою срібною застібкою.

Поблизу нього, жваво розмовляючи, стояли троє громадян.

Двоє з них нам уже знайомі: атлет Гай Таурівій і Емілій Варін. Третій був один з тих численних громадян, які нічого не робили і жили з щоденних подачок якого-небудь патриція. Вони називали себе його клієнтами, супроводжували його на Форум і в коміції, за його наказом подавали голос, розхвалювали його, лестили йому, а також постійно надокучали йому настирливим жебруванням.

То були часи, коли перемоги в Африці й Азії прищепили Римові східні розкоші й насолоди і коли Греція, переможена римською зброєю, в свою чергу, перемагала завойовників розбещеністю зніжених звичаїв. То були часи, коли незліченну і всезростаючу кількість рабів почали використовувати для всіх тих робіт і справ, що їх раніше виконували самі трудящі, вільні громадяни. Отак римляни втратили найживотворніше джерело сили, доброчесності і процвітання — працю. Під видимою величчю, багатством та могутністю Риму в ньому вже відчувався розвиток згубних зародків близького занепаду. В час, коли відбувалися зображені нами події, клієнтела була однією з тих болячок, що призводили римське суспільство до найбільшого розкладу. Наслідки цього згубного розкладу вже було видно. Вони викликали і заворушення серед народних трибунів — Гракхів, Сатурніна, Друза — і боротьбу політичних партій Марія та Сулли. Але, ще гірші наслідки всього цього мусили настати і виявитися згодом у щоденних бешкетах і змовах Катіліни, Клодія, Мілона, що зрештою мали закінчитися тріумвіратом Цезаря, Помпея і Красса.

Кожен патрицій, кожен громадянин консульського звання, кожен достатньо заможний честолюбець утримував п'ятсот-шістсот клієнтів, а були й такі, що мали їх понад тисячу. Ці здатні до корисної праці люди виконували обов'язки клієнтів так, як інші люди працювали ковалями, каменярами чи шевцями. Убогі, в брудних тогах, злодійкуваті і продажні, вони жили з дрібного інтриганства, з продажу своїх голосів на різних виборах, з милостині і підлабузництва.

Чоловік, що стояв зараз у галереї базиліки Емілії і теревенив з Гаєм Таурівієм та Варіном, належав до клієнтів Марка Красса. Він звався Апулей Тудертін.

Ці троє, базікаючи про громадські справи, стояли недалеко від Спартака. Та він не чув їхньої розмови, заклопотаний якимись важливішими сумними думками.

Після того, як він знайшов свою сестру в такому ганебному становищі, першою турботою, першою думкою бідного фракійця було вирвати її з рук негідника, що так її принизив. І слід сказати, що Катіліна з щедрістю, властивою його вдачі (цього разу не зовсім безкорисливою), одразу ж віддав колишньому гладіаторові останні вісім тисяч сестерцій, які виграв у Долабелли, щоб Спартак зміг викупити Мірцу в її хазяїна.