Спартак - Рафаелло Джованьолі

Спартак з усе більшим здивуванням допитливо дивився в очі Катіліни.

— Тобі було даровано свободу, і ти її гідний. Але тобі не дали грошей, на які ти міг би жити, поки зможеш заробити. Завдяки твоїй мужності, я виграв сьогодні у Гнея Корнелія Долабелли десять тисяч сестерцій і шукав тебе, щоб віддати частину цього виграшу. Це твої гроші, бо, коли я рискував тільки грошима, ти ставив на карту своє життя.

Серед гладіаторів перебіг шепіт похвал цьому аристократові, який не тільки зволив принизитися до розмови з презренними гладіаторами, а й цінував їхню мужність і співчував їхньому горю. Спартака не заспокоїли ці слова, проте він був щиро зворушений піклуванням з боку такої знатної особи, тим більше, що вже давно відвик од чуйного ставлення до себе.

— Я дуже вдячний тобі, славний Катіліно, за гроші, які ти мені пропонуєш, — відповів Спартак. — Але не можу і не повинен їх приймати. Я працюватиму вчителем боротьби, гімнастики, фехтування в школі мого вчорашнього господаря і таким чином зароблятиму собі на прожиття.

Тоді Катіліна, відвернувши увагу Требонія тим, що простяг йому свій келих, звелівши змішати вино з водою, нахилився до вуха Спартака і поспішно, ледве чутно прошепотів:

— І я теж страждаю від гніту олігархії. І я раб цього мерзенного, розбещеного римського суспільства. І я — гладіатор серед патриціїв, теж прагну свободи і… все знаю…

І тому, що Спартак відсахнувся й допитливо глянув йому в очі, Катіліна додав:

— Мені все відомо… і я з вами… Буду з вами.

Після цих слів він підвівся і сказав голосно, щоб уже чули всі:

— Заради цього ти не відмовишся од двох тисяч сестерцій новенькими ауреями, що лежать ось у цьому гаманці.

І, простягши Спартакові гарненький новий гаманець, він сказав:

— Повторюю, це не подарунок. Ти заробив ці гроші, вони твої. Це твоя частка в нашому сьогоднішньому виграші.

Поки всі присутні шанобливо й захоплено вихваляли щедрість Катіліни, він узяв праву руку Спартака і потиснув її так, що гладіатор здригнувся.

— Ну, а тепер ти віриш, що я про все знаю? — спитав тихо патрицій.

Спартак був приголомшений і не міг зрозуміти, як Катіліна дізнався про деякі таємні знаки і слова. Але, цілком переконавшись, що Катіліна справді про все знає, він відповів на потиск його руки і, сховавши за пазуху — під туніку — подарований гаманець, сказав:

— Я настільки схвильований і вражений твоїм великодушним вчинком, о благородний Катіліно, що не здатний достойно тобі віддячити. Але, якщо ти згоден, я прийду завтра ввечері до тебе, щоб висловити тобі всю мою вдячність.

Спартак підкреслив останні слова, зробивши на них особливий наголос, і так виразно глянув в очі патриція, що тон схвально хитнув головою і відповів:

— У моєму домі ти завжди будеш бажаним гостем. А тепер, — звернувся він до Требонія й інших гладіаторів, — вип'ємо по келиху фалернського вина, якщо в цій норі знайдеться добре вино.

Лутація принесла вино і розлила в келихи. Всі погодились, що воно досить добре, хоч і не настільки старе, як вони хотіли б.

— Чи до смаку тобі це вино, славний Катіліно? — спитала Лутація.

— Вино непогане.

— Це вино часів консульства Луція Марція Філіппа і Секста Юлія Цезаря.

— То йому всього дванадцять років! — промовив Катіліна і при згадці про цих двох консулів глибоко замислився. Він втупив широко розплющені очі в стіл, машинально крутив пальцями олов'яну виделку і довго мовчав, нерухомо сидячи серед принишклих співтрапезників.

Криваві поблиски спалахували в його очах. Раптово здригалися руки, нервово сіпалися м'язи і несподівано набрякла кров'ю вена, яка перетинала його чоло. Все це свідчило, що в душі Катіліни відбувалася страшна боротьба почуттів і в голові роїлися якісь грізні задуми.

— Про що ти думаєш, Катіліно? Що тебе так бентежить? — спитав, нарешті, Требоній, почувши зітхання Катіліни, схоже на звірине урчання.

— Я думав, — відповів Катіліна, не підводячи очей від столу і конвульсивно граючи виделкою, — думав про ті часи, коли в цю амфору наливали вино, тоді під портиком власного дому був підступно вбитий народний трибун Лівій Друз. А кілька років до того було вбито народного трибуна Луція Апулея Сатурніна, як іще раніше були по-звірячому забиті Тіберій і Гай Гракхи — дві найвеличніші душі, краса нашої вітчизни. І кожного разу за одну і ту ж справу: за справу бідних і пригнічених, і кожного разу однією і тією ж злочинною рукою — рукою підлих аристократів.

Хвилину подумавши, він вигукнув:

— Та хіба ж у законах наших великих богів писано, що знедолені ніколи не матимуть миру, що бідні ніколи не матимуть хліба, що людство завжди поділятиметься на два табори: вовків і ягнят, і одні завжди жертимуть інших?..

— Ні! Присягаюсь усіма богами Олімпу! — закричав могутнім голосом Спартак, ударивши кулаком по столу, а його обличчя спалахнуло ненавистю і гнівом.

Поки йшла ця розмова, гамір і непристойні вигуки в передній кімнаті ставали дедалі голосніші, відповідно до кількості вина, поглинутого п'янюгами.

Раптом до Катіліни і його співрозмовників донеслись одностайні вигуки:

— Родопея! Родопея!

При цьому імені Спартак стрепенувся всім тілом. Воно нагадало йому рідну Фракію, гори, батьківський дім, сім'ю. Нещасний! Скільки зруйнованих надій! Скільки солодких і болісних спогадів!

— Просимо завітати, просимо, прекрасна Родопея! — гукали десятків два п'яниць.

Родопея була вродлива дівчина років двадцяти двох, висока і струнка, з виразними блакитними очима. Довге біляве волосся обрамляло її чисте гарне обличчя, Вона була вдягнена в синю, оторочену сріблястою смугою туніку; на руках у неї були срібні браслети, а навколо голови синя стрічка. З усього було видно, що вона не римлянка, а рабиня.

Приязне і досить шанобливе поводження з нею брутальних і безсоромних відвідувачів таверни Венери Лібітіни свідчило про те, що ця дівчина була дуже хороша. Незважаючи на важке