Понаїхали - Артем Чапай
— Ти у мене поради питаєш? Нi-нi-нi. Я колись твоїм батькам нарадила в Бiлий Сад перебиратись, досi винна ходжу.
Оля засмiялась:
— Вони дорослi люди. Старшi за тебе.
— Все-все-все, — засмiялась Марина. — Я бiльше нiкому нiчого не раджу.
— Ну, не радь. Я тiльки переживаю, що вiн у Москвi точно або пити, або курити почне.
— Ну, це вiн i в Бiлому Саду може.
Марина знала бiльше за маму Сергiя i зловживати довiрою племiнника не збиралася. Скiльки б коньяку не випила, вона його не здасть, нi.
Марина стала довiреною особою Сергiя. Останнi пiвроку Сергiй приходив до Марини додому з дiвчиною, про що Оля знати не повинна, а отже, не знатиме. Принаймнi не вiд Марини. Сергiй дзвонив i питав, коли Марина наступного разу збирається в гостi. Тому що Марина переважно сидiла вдома: свого часу їй пощастило з роботою, стаж iшов рiк за два, i то без жодної шкоди здоров'ю, а потiм Марина рано вийшла на пенсiю й тепер не працювала. Дiзнавшись про час, коли Марини не буде вдома, Сергiй заходив до неї по ключ. Вони удвох пили каву, викурювали по сигаретi. Марина, як i Сергiй, курила нечасто, й ця сигарета до кави стала для них частиною ритуалу спiльництва.
Маринi подобалося давати прихисток закоханим пiдлiткам. Дiвчини вона першi пiвроку жодного разу не бачила. Звiсно, Маринi було дуже цiкаво, але вона бачила, як Сергiй оберiгає свою таємницю. Тож вона вiддавала ключ, а на лiжку залишала складену свiжу постiль, яку Сергiй потiм мав кинути в кошик у ваннi.
Тiльки сьогоднi, надовго забалакавшись у перукарнi на першому поверсi свого будинку, Марина зовсiм випадково вперше побачила крiзь прозору тюль дiвчинку Сергiя. Марина встигла роздивитися Ярусю: вони пройшли прямо пiд вiкном перукарнi. Марину вразила не стiльки краса дiвчини, скiльки її постава, рухи, вираз обличчя. Це була не дiвчинка — Марина вiдчула, що це впевнена в собi, психологiчно зрiла п'ятнадцятилiтня жiнка.
— Ну, Серьожа! — стиха сказала Марина i почала прощатися з перукаркою.
Всупереч думцi Олi про неї, Маринi нiколи не бракувало мужика. Iнша рiч, Марина не афiшувала свої стосунки, бо її мужики були переважно одруженi. Стосунки бували непростi, iнодi болiснi, бо хотiлося затишку, ласки й певностi, а часом здавалося, що з цим хотiлося б зiстаритись... Нi, здалося. Але хочеться хоча б кудись на вихiднi вдвох, а у нього донька-пiдлiток i жiнка-мегера, i зв'язанi руки. Зате Марина принаймнi була цiлком сексуально задоволена жiнка, а взагалi, подумки усмiхалась вона, бiльш задоволена за бiльшiсть замiжнiх мого вiку. От i побачивши Ярусю, Марина вiдчула в нiй таку, як вона сама: не тiльки психологiчно зрiлу, а й сексуально задоволену жiнку. Тiльки п'ятнадцятирiчну.
— Ну, Серьожа! — усмiхнулась Марина й пiшла в гостi до Олi.
А мамi сказав, значить, що на футбол пiшов. Точно ж прийде ввечерi й почне Олi в деталях описувати, хто кому вiддав пас, як нашi забили з кутового, як суддя пiдiгрував кротам. I знає ж, що мамi це нецiкаво, але розповiдатиме довго й детально, а в кiнцi щось таке утне — наприклад, матюкнеться навмисне, щоб мама розсердилась, i тодi вже iсторiя точно зафiксована в пам'ятi матерi як правдива.
Брязнув ключ у дверях. Почулося вовтуження. Сопiння. Через пiвхвилини до кiмнати зайшов Володя.
— Добрий день, — сказав вiн Маринi, короткозоро мружачись.
— Привiт, Володя.
Оля глянула на молодшого сина й усмiхнулася своїм думкам. Володя буркнув щось i одразу пiшов до себе в кiмнату. Може, посварився з дiвчинкою, подумала Оля. Або просто досi боїться, що мама здогадається, який вiн ще хлопчик, такий маленький, хоч i розумничок, мамин iнтелектуал. Оля бачила колись, як Володя з гарненькою тихою дiвчинкою йшов у протилежний вiд їхнього району Моцарта бiк. Мабуть, проводжає її. Володя, опустивши голову, дивився пiд ноги й навiть за руку, видно, боявся взяти дiвчинку. Щось їй розповiдає. Точно дуже розумне, таке, що дiвчинцi не дуже цiкаво, а може, вона i зрозумiти його не може. Не всi ж дiти такi, як її Володя.
Оля тодi перейшла на iнший бiк вулицi, щоб не заважати йому.
Володя закрив за собою дверi й лiг на лiжко в темрявi.
Сьогоднi у школi був окулiст. Їхнiй клас сьогоднi не перевiряли, але Володя сам зiбрався з духом i прийшов, коли розiйшлися шумнi першачки. Окулiст здивувався, що дитина йде до нього з власної волi, але перевiрив Володю по таблицi й пiдтвердив його пiдозри. Володя не бачив нижче за Б i Ш у верхньому ряду.
Так, зараз тобi точно потрiбнi окуляри, сказав лiкар. Та ти не переживай, сказав лiкар. Нинішні дiвчата люблять хлопцiв в окулярах. Здаватимешся розумнiшим, ха-ха. Солiдностi додасть. Ну? Чого ти киснеш? Ох цi пiдлiтки.
Володя йшов додому й зi страхом думав, скiльки коштуватимуть окуляри. Колись вiн розбив у школi вiкно — i то йому, на той час дванадцятилiтньому, здавалося, що це непiдйомна сума. А тепер мама i так постiйно боїться, що заробленого татом не вистачить на вступ Сергiя. Це що тепер? Татовi доведеться через мене ще довше залишатися в Америцi? Краще я буду слiпим ходити. Володя досi й не думав, що так сильно любить тата й так за ним скучатиме. Був собi тато на кухнi, ти приходив до нього запитати, якщо не розумiв чогось, ну i добре, йшов назад у свою кiмнату. А тепер приходиш на кухню, ось його чашка, а його нема. Ну здавалося б, не запитаєш, чому взимку не буває грому, нiхто не обiзве тебе гуманоїдом. Ти як сидiв у своїй кiмнатi, так i сидиш, ну не дiзнаєшся про цей зимовий грiм, здавалося б, що тут такого — а чому вiд цього так сумно? Нахрiна менi тепер цi окуляри? Менше треба було ночами читати. От i маю тепер, через мене тато ще довше не повернеться, а без окулярiв стає вже важко, а мама помiчає, вона питала, чому я постiйно мружуся, все одно дiзнається, навiть якщо не скажу, i тато ще довше не повернеться через мене, i Володя в'язнув у думках, i думав по колу, йому було тринадцять i
