Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
— Ваша програма має один недогляд, — сказав він, — Мені треба йти на побачення.
В очах дівчини промайнуло розчарування.
— Певно, до хворого приятеля? — ущипливо зауважила вона.
— Ні, на справжнє побачення… — він затнувся, — з дівчиною.
— Ви мене не дурите? — спитала вона суворо.
Він глянув їй в очі і відповів:
— Ні, слово честі, це правда. Але чого б нам не зустрітись якось іншим разом? І ви досі мені не сказали, як вас звуть та де ви живете.
— Лізі,— уже лагідніше промовила дівчина. Вона потиснула йому руку і пригорнулась до нього всім тілом. — Лізі Конолі. А живу я на розі П’ятої та Маркет-стріту.
Він погомонів з нею ще кілька хвилин і попрощався. Але пішов не додому. Стоячи під тим самим деревом, де чатував не одну ніч, він глянув на її вікно й прошепотів:
— У мене побачення з вами, Рут. Я призначив його вам!
РОЗДІЛ VII
Минув уже цілий тиждень, відішли Мартін познайомився з Рут Морз, а він і досі не зважився на повторні відвідини. Кілька разів він був набирався духу піти, але тим часом його знову брав сумнів, і рішучість зникала. Він не знав, коли саме найзручніша пора на відвідини, а спитати було нікого, і він боявся зробити непоправну помилку. Зрікшись колишніх звичок та колишніх товаришів і не придбавши собі нових, він не мав ніякого вибору і міг лише читати й читати. Ті довгі години, що віддавав він на читання, зіпсували б із десяток звичайних людських очей. Але в цьому напрочуд міцному тілі очі теж були міцні. Крім того, мозок його був наче незаймана земля, — незаймана все життя для абстрактних думок, і тепер готова до посіву. Не стомлений науками, мозок його вгризався в книжкове знання гострими зубами, що не звичні були випускати здобичі.
Під кінець тижня Мартінові здавалося, що він пережив цілі століття, — так далеко лишилися позаду старе його життя та світогляд. Але йому дуже бракувало певної підготовки. Він брався за книжки, для розуміння яких потрібні цілі роки спеціальних студій. Сьогодні він читав якогось античного філософа, завтра вкрай сучасного, і від плутанини суперечливих ідей голова йшла обертом. Так само було й з економістами. На одній і тій самій бібліотечній полиці він знайшов Карла Маркса, Рікардо, Адама Сміта і Мілля[6], але незрозумілі формули одного ніяк не могли довести йому хибності поглядів іншого. Він розгубився, а проте тим більш хотів усе знати. Він хапався водночас і за економіку, і за промисловість, і за політику. Якось проходячи Сіті-Гол-парком, він побачив юрбу, посеред якої кілька розчервонілих чоловіків голосно й палко сперечались про щось. Він підійшов ближче і тут уперше почув мову народних філософів. Один з них був просто волоцюга, другий — профспілковий агітатор, третій — студент-правник, решта — охочі до дискусій робітники. При цій нагоді Мартін уперше почув про соціалізм, анархізм, єдиний податок і довідався, що в суспільній філософії є протилежні течії. Він почув сотні нових для термінів — з тих галузей знання, що про них ще не міг вичитати. Тим-то йому важко було стежити за послідовністю доказів, і він міг лише здогадуватися, що ховалося за цими дивними виразами. Поміж інших були тут чорноокий кельнер з ресторану, що виступав, як теософ, член профспілки пекарів — агностик, один дід, що вразив усіх чудною філософією, за якою «все, що існує,— справедливе», і ще інший дід, котрий безперестанку провадим про космос, про атом-батька й атом-матір.
В парку Мартін Іден вибрався через кілька годин якийсь аж запаморочений і негайно побіг до бібліотеки — довідатися значення тих незнайомих слів, що врізались йому в пам’ять. Звідти він вийшов, несучи під пахвою чотири книжки: «Таємну доктрину» пані Блаватської[7], Поступ і бідність», «Квінтесенцію соціалізму», «Боротьбу між релігією та наукою». На своє нещастя, він почав а 'Таємної доктрини». Кожен рядок ряснів багатоскладовими словами, яких він не розумів. Він сидів на ліжку і частіше заглядав у словник, аніж у книжку. Йому доводилось шукати так багато нових слів, що, коли вони повторювалися, він уже не пам’ятав їх значення і мусив заглядати знов. Тоді він вирішив записувати незнайомі слова до окремого зшитка і заповнював таким чином сторінку за сторінкою. Але все-таки він нічого не розумів. Нін читав «Таємну доктрину» аж до третьої ранку, та хоч як напружував мозок, так і не збагнув до кінця жодної посутньої думки. Він одірвав очі від тексту, і раптом йому здалося, що кімната піднеслася вгору, заколихалась і вляглася долі, наче судно в хитавицю. Тоді він вилаявся всмак, пошпурив «Таємну доктрину» в куток, погасив світло й ліг спати.
Не дуже пощастило йому і з іншими трьома книжками. І не тому, що розум його був безсилий: він міг опанувати всі ті думки, але йому бракувало практики та знарядь до мислення. Мартін зрозумів це й поклав нічого не читати, крім словника, аж поки вивчить напам’ять усі незнайомі слова.
Зате поезія давала йому правдиву втіху, і він зачитувався нею, найбільшу насолоду дістаючи від простіших поетів, де кожен рядок був йому зрозумілий. Він любив красу і тут знаходив її. Поезія, як і музика, глибоко хвилювала його і непомітно готувала йому мозок для майбутньої більш важкої роботи. Сторінки його пам’яті були порожні, і він легко, без жодного зусилля запам’ятовував строфи за строфами, так що, на превелику свою радість, незабаром міг уже декламувати вголос чи подумки цілі вірші, сповнені музики й краси. Одного дня він натрапив на «Класичні міфи» Гейлі та «Вік казки» Булфінча[8], що стояли поряд на бібліотечній полиці. Немов сніп яскравого світла врізався раптом у темряву його неуцтва, і він ще пожадливіше напався на поезію.
Бібліотекар так часто бачив Мартіна, що коли той входив, уже вітав його усмішкою і приязним помахом. Тим-то Мартін і зважився раз на сміливий вчинок. Він подав бібліотекареві декілька вибраних книжок і, коли той штемпелював його картки, пробурмотів:
— Слухайте, я б хотів одну річ запитати у вас.
Бібліотекар усміхнувся і уважно глянув на
