Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон
Отже, вона дивилася на Мартіна Ідена, як на нову, незвичайну для неї людину і думала, що саме ця незвичайність і справляє на неї таке враження. Анічого не було тут неприродного. Вона так само чудно почувала себе, дивлячись у зоопарку на диких звірів, спостерігаючи бурю або здригаючись від сліпучої блискавки. Все це було пов'язане з таємницями космосу, і так само щось космічно ввижалося і в ньому. Він прийшов до неї, обвіяний вітрами безмежних просторів та розлеглих країн. На обпою! його відбився блиск тропічного сонця, а в пружних м'язах буяла первісна сила. Шрами та рубці в нього на тілі були тавром того загадкового світу брутальних людей і ще брутальніших вчинків, що починався десь поза її обрієм. Він був неприборканий та дикий, і марнославство її було потай утішене, що він такий покірний їй. Нею порушиш до того ж цілком природне бажання приручити дикуни. Це бажання було несвідоме, і вона навіть гадки по мала, що хоче зліпити з нього подобу свого батька, котрий здавався їй взірцем довершеності. Через свою недосвідченість не могла вона зрозуміти, що космічне почуття, яким Мартін її запалював, було найбільшою космічною силою — любов’ю, що з однаковою непереможністю вабить одне до одного і чоловіка, й жінку, змушує м інші битися на смерть під час парування і навіть найдрібніші часточки єднає докупи.
Швидкий Мартінів розвиток будив у неї подив і цікавість. Несподівано вона відкривала в ньому чимало гарного, що день у день розпускалося, немов квітка на родючому грунті. Вона вголос читала йому Браунінга і не раз бувала заскочена його оригінальним тлумаченням неясних рядків. Годі було їй здогадатися, що, знаючи людей та життя, він далеко частіше, ніж вона, схоплював поетову думку. Ного міркування здавалися їй наївними, хоч незрідка вона захоплювалася сміливим льотом його фантазії, яка бігла по такій широкій орбіті серед зоряних просторів, що, неспроможна здогнати її, вона тільки трепетала перед цією незбагненною силою. Потім вона грала Мартінові — тепер уже не визивно, — і музика відкривала в ньому незмірні глибини. Його душа розкривалася до музики, як квітка до сонця, і невдовзі він позабув криків ні популярні мелодії робітничої околиці, а перейшов до класичних творів, що їх Рут знала з лекцій і виконувала майже напам’ять. Проте він відчував якусь демократичну прихильність до Вагнера[9], а увертюра до «Тангейзера», коли Рут пояснила її, сподобалась йому найбільше. В ній він бачив своє життя. Тема Венериного грота нагадувала Мартінові власне минуле, а Рут він ототожнював з «Хором пілігримів». Мало не в екстазі ширяв він у цьому царстві духів, де точилася одвічна боротьба добра і зла.
Іноді він ставив їй такі запитання, що на мить її брав сумнів, чи правильно вона розуміє музику. Зате, коли вона співала, він ні про що вже не питав. Тут вона була бездоганна, і він сидів непорушно, зачарований божественною чистотою її сопрано. Мимоволі він пригадував жалюгідне попискування й вереск простих фабричних дівчат та пропиті голоси охриплих від джину портових блудяжок. Рут охоче співала і грала йому. Адже це їй вперше трапила до рук людська душа, і так розкішно було ліпити з неї що хочеш, бо їй здавалося, що вона формує душу Мартінові і наміри має добрі. Крім того, їй з ним було приємно, він уже не лякав її. Те почуття, що спочатку відштовхувало її від нього, то ж був страх перед темною стороною власної душі, але тепер той страх непробудно спав. Несвідомо вона вважала його своєю власністю. Та й він якось підбадьорював її. Вона напружено працювала в університеті, і їй корисно було часом одірватися від книжкового пилу й подихати свіжіш морським повітрям, що віяло від нього. Сила! Ось чого їй бракувало, а він великодушно ділився з нею своєю силою. Опинитися з ним в одній кімнаті, зустріти його на порозі — вже означало дихати на повні груди. І коли він ішов додому, вона бралася за свої книжки з новим запалом і з подвоєним завзяттям.
Вона знала свого Браунінга, але ніколи не думала, як небезпечно гратися з людською душею. Що більше зацікавлювалась вона Мартіном, то палкіше хотіла переробити його життя на свій смак.
— От візьміть містера Бетлера, — сказала вона якось, коли граматику, арифметику та поезію на разі було вичерпано. — Спершу йому щастило не дуже. Його батько, банковий касир, прохворівши кілька років, помер в Арізоні від сухот, і містер Бетлер — його звуть Чарлз Бетлер — лишився зовсім самотній. Батько його з Австралії, і в Каліфорнії у них немає ніяких родичів. Він пішов працювати до друкарні,— я кілька разів чула від нього що Історію, — і спочатку одержував три долари на тиждень. А тепер він має щонайменше тридцять тисяч на рік. Як він дійшов цього? Він був чесний, сумлінний, працьовитий і ощадний. Не дозволяв собі жодної з тих розваг, що до них вдаються молоді хлопці. Він узяв за правило будь-що відкладати щотижня певну суму. Звісно, незабаром він почав заробляти більше ніж три долари, і в міру того, як зростав його заробіток, зростали й заощадження.
Удень він працював, а ввечері ходив до початкової Ніколи. Він завжди думав про майбутнє. Пізніше почав відвідувати вечірню середню школу. Сімнадцяти років він уже був складачем і заробляв добрі гроші, але його честолюбність цим не задовольнилася. Він жадав кар’єри, а не шматка хліба, і готовий був усім пожертвувати заради майбутніх благ. Він вирішив вивчити право і почав а кур’єра в конторі мого батька — подумайте тільки! — за якихось чотири долари на тиждень. Але він навчився бути ощадним і навіть з цих чотирьох доларів примудрявся щось вигадувати.
Вона спішилася, щоб передихнути та глянути, яке враження справляє на Мартіна її оповідання. На обличчі його світилась зацікавленість юнацьким змаганням Бетлера, але брови були нахмурені.
Звісно, що скрутнувато було хлопцеві,— зауважив він Чотири долари! Як на них вижити? Тут уже справні не до розваг. Та ось я плачу за харчі й помешкання п'ять доларів на тиждень і нічого путнього не маю. Він, певно, жив, як
