Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

class="p1">Перш ніж опустилася завіса після останньої дії, Мартін зійшов униз, щоб побачити Рут, коли вона виходитиме в театру. Біля входу завжди багато людей, і, насунувши шапку на очі, він міг сховатися за чиєю-небудь спиною, щоб вона його не помітила. Він вийшов один з перших, але тільки-но вибрав собі зручне місце край тротуару, як з’явилися ті дві дівчини. Він зрозумів, що воші шукають його, і в цю хвилину ладен був проклясти ту силу, яка вабила до нього жінок. Вони наче випадково перейшли на той край хідника, де стояв він і, змішавшися з юрбою, пішли в його напрямку. Одна з них легенько штовхнула Мартіна, вдаючи, ніби оце тільки помітила його. Вона була струнка і смаглява, з визивно-чорними очима. Ці очі всміхнулися до нього, і він відповів їм тим самим.

— Привіт! — гукнув він.

Це слово вихопилось у нього само собою — бо ж і часто ми мовляв він його при таких спітканнях. Та й те, що сам мі вдачею привітний і лагідний, він не міг повестись і на кіно. Чорноока дівчина усміхнулася задоволено й весело і охоче сповільнила ходу, а її подруга, що йшла з нею під руку, захихотіла, сама теж не від того, щоб зупинитись. Мозок Мартінів запрацював блискавично. Ні, він нізащо по допустить, щоб Рут побачила його з цими дівчатами. І цілком просто, наче так і годиться, він підступи а до чорноокої і пішов поруч дівчат. Тут він не почувався ані незграбно, ані скуто. Був як дома і жартував, пересипаючи мову дотепами та жаргонними слівцями, як то завше знайомляться при такого роду пригодах. На розі, де людський потік ринув уперед, він спробував звернути у провулок. Але чорноока схопила його за руку і, і ведучи за собою приятельку, гукнула:

— Стривай, Біле! Куди так хутко? Ти що, хочеш утекти від нас?

Він спинився і, сміючись, повернувся до дівчат. Поверх їхніх плечей він міг би бачити натовп, що плив при світлі вуличних ліхтарів. Там, де він стояв, було тьмяніше, і він міг би побачити її, сам лишаючись непоміченим. А вона напевне мала тут пройти, бо до її дому дорога в цей бік.

— Як її звуть? — запитав він сміхотливу дівчину, мішаючи на чорнооку.

— А це вже спитайте її саму, — відповіла та, знову насміявшись.

— Ну, то як? — звернувся він до смаглявої.

— А ви хіба сказали нам своє ім’я? — одрубала дівчина.

— Та ви мене й не питали, — усміхнувся він. — А втім, ви як стій вгадали. Мене звуть таки Біл.

— А, ну вас! — Вона палко й визивно глянула йому в очі.— Ні, направду, скажіть.

І знов глянула на нього. З очей її промовляли всі століття жіночості, відколи стать виникла. Мартін уже знав, що, коли він наступатиме, вона почне відступати соромливо

й боязко, готова, проте, щохвилини змінити роль, коли б він виявив легкодухість. Він же, як чоловік, не міг не відчувати її потягу, і йому були приємні ці палкі погляди. О, він знав їх усіх, чудово знав! Чеснотливі, наскільки можуть бути чеснотливі жінки, що виснажно працюють за мізерну платню, вони не хотіли продавати себе ради легкого життя і палко жадали знайти бодай одробину щастя у життєвій пустині, де в майбутньому їх чекала або злиденність вічної праці, або чорна відхлань занепаду, куди провадила краще оплачувана, але жахливіша дорога.

— Біл, — повторив він. — їй-богу. Біл, і ніяк інакше.

— А не брешете? — не повірила дівчина.

— І зовсім не Біл, — докинула друга.

— А ви звідки знаєте? — запитав він. — Ви ж раніш ніколи мене не бачили.

— Дарма. І так видно, що ви нас дурите.

— Направду, Біле, як вас звати? — не вгавала перша.

— Хай буде Біл, — заявив він.

Вона жартівливо поплескала його по плечі:

— Так і знала, що брешете, а все ж ви мені подобаєтесь!

Він узяв її руку і відчув на долоні знайомі подряпини й мозолі.

— Давно з консервного заводу? — спитав він.

— А відки ви знаєте?.. Ой леле, він, певно, хіромант! — вигукнули дівчата.

І, поки він перекидався з ними плитними жартами, перед очима його душі враз виросли книжкові полиці бібліотек, що зберігали мудрість віків. Він гірко посміхнувся над недоречністю цього образу, і знову сумніви пойняли його. Але попри ці роздуми й веселу балаканину він усе ж устигав стежити за людським потоком з театру. І от в освіті ліхтарів він побачив її, що йшла поміж братом і незнайомим юнаком в окулярах. У нього завмерло серце. Як довго ждав він цієї хвилини! Йому впало в око щось світле й пухнасте на її гордій голівці, і стрункі обриси її постаті, і граціозна хода, і маленька гарненька рука, якою вона підбирала сукню. Вона проминула його, а він лишився в товаристві фабричних дівчат, з їхньою вбогою претензією на смак у крикливому вбранні, з їхнім жалюгідним намаганням бути охайними й чепурними, з їхнім дешевим одягом, — дешевими стрічками й обручками на пальцях. Хтось шарпнув його за руку й промовив:

— Прокиньтесь, Біле. Що з вами?

— Ви щось мовили?

— Та ні, нічого, — відповіла чорнява дівчина, труснувши головою. — Я тільки хотіла сказати…

— Що саме?

— Що добре було б, якби ви знайшли для неї якого хлопця… — вона показала на свою подругу. — І ми пішли б куди-небудь поїсти морозива чи випити кави абощо.

Він раптом відчув якусь духовну нудоту. Занадто вже по різкий був перехід від Рут. Поруч зухвалих очей цієї ось дівчини він побачив ясні й променисті очі Рут, що, немов очі янгола, дивились на нього з безмірних глибин чистоти. І він відчув у собі велику силу. Він стоїть вище цього. Життя має для нього ширший зміст, ніж для цих дівчат, бажання яких не сягали далі морозива й кавалерів. Він згадав, що в думках завжди жив якимсь іншим життям. Цими думками він пробував ділитись, але ні разу не спіткав жінки або чоловіка, які б зрозуміли мого. У своїх слухачів він викликав самий подив. А що думки його їм недосяжні, то він і сам, певно, вищий за них. Він що гостріше відчув свою силу і стиснув кулаки. Раз життя для нього важить більше, то він мусить більшою вимагати й від життя; але, звісно, не в такому товарне ті. Ці визивні чорні очі нічого не можуть йому дати. він знав, які думки криються в них: про морозиво та ще про дещо. А ті янгольські очі обіцяють йому все, чого він хоче, і ще багато такого, про що він і не мріяв.