Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова

Мати нервувала через її дворові компанії, і недарма, бо лишень диво утримало доню від слизької доріжки, на яку стали деякі інші сусідські діти, що товклися по-теплому у вечірніх дворах-підворіттях, а взимку – по під’їздах їхнього спального району. Жора теж сварився-лаявся, пророкував пасербиці тюрму-колонію-наркодиспансер, а ще інколи в недобрих жартах згадував окружну дорогу, де «і гроші платять, і паспорт не питають».

Від тих слів у Женьки волосся ставало дибки, і вона знову намагалася якнайменше перетинатися в одному просторі з вітчимом, якого мама побоювалась і заперечувати якому не наважувалася.

Так і плинув час її життя, ніби в трьох паралельних коридорах – домашньому, робочому та дворовому. На щастя, знайшлася непогана робота. Закінчивши після звичайної школи школу перукарів, а заразом і курси манікюру, Женька приглядала і напитувала собі місце, аж якось їй запропонували посаду адміністратора в невеличкому салоні на три крісла та із закутком для манікюру-педикюру. Спершу йшлося про тимчасову роботу замість жінки, що зламала ногу, а потім дівчина прижилася там і сподобалася господині закладу своєю охайністю, пунктуальністю, умінням налагоджувати контакт із клієнтами та, як вона казала, «свіжою клепкою».

Женька працювала в перукарні в режимі «3 на 3»: мала три дні, завантажені роботою з восьмої ранку до восьмої вечора, а потім її зміняла напарниця й дівчина отримувала передишку в три дні, які заповнювала на власний розсуд. Інколи її запрошували додому підстригти когось зі знайомих і зробити укладку, можливо, пофарбувати… Бувало, озброювалася спеціальним кофриком з інструментами й вирушала робити комусь домашній манікюр. Але найбільше любила нечасті запрошення на ранісінький ранок – робити зачіску схвильованій нареченій. Ця робота приносила і гроші, і розширення дівочого світогляду. Ой, чого, було, не наслухаєшся від молодої та її подружок в останні години перед тим, як прийде наречений із приятелями пропонувати за неї «викуп» і невдовзі занесе вона свою ніжку над весільним рушником!

Задоволені клієнтки передавали Женьчин телефон одна одній, і дівчина мала свій невеличкий приробіток. Правда, у перукарні не з усіма склалися ідеальні стосунки, та вона й не думала, що таке взагалі можливо, – за її недовгий вік бездоганного навколо було мало.

Женька підшукала ту кімнату через газету, сходила на розглядини, домовилася й вирішила виїхати, коли в неї вдома нікого не буде. Речі вона спакувала заздалегідь, як і пережила розбірки з матір’ю напередодні. Тож коли виставила до порогу дві чималі картаті сумки й озирнулася на відгороджений для неї ще батьком кут чималого передпокою, усвідомила, що він спорожнів. Цей її дитячий прихисток, схожий на маленьке купе без вікна, ніби дорікав своєю порожнечею. Хіба що настінна полиця з книжками та кілька рядів маленьких сувенірів уздовж них залишилися з її речей на видноті. Даровані колись м’які іграшки вчора пішли одна за одною в картонну коробку під ліжком, теж безслівно дорікаючи і нагадуючи кожна свою історію. Тільки рудий плюшевий ведмедик, несподіваний подарунок від мами на вісімнадцятиліття, вирушав у нове, доросле життя, спакований разом з одягом і косметикою.

Женька зітхнула, зціпила зуби, стримала зрадницькі сльози від прощання з дитинством, хоч яким воно було, від непевності в майбутньому, від тривоги перед наслідками змін, які сама собі влаштувала, бо несила вже було жити, як раніше. А крім того, у неї затримувалися місячні й були причини нервувати ще й через це.

На сходах за дверима чекав Ілля, який давно нишком позирав на неї небайдужим оком, а після тієї вечірньої грози з поцілунками, мабуть, вирішив, що з цього щось вийде. А Женька досі не визначилася, бо хлопець цей був не зовсім таким, як інші «на районі», хоч і росли всі разом. Мабуть, лише він один з усіх був дитиною з пристойної родини, де батьки не розлучалися, не «сиділи», не пили, не билися, його не ображали, а навпаки – ставилися по-людськи, платили за навчання і всіляко підтримували. Майже ідеальна картинка! І чому такому хлопцю не вистачало саме її, Женьки?!

Але пропозицію допомогти з переїздом учора було прийнято, Ілля підхопив обидві сумки, вона почепила ще одну торбу через плече, замкнула двері, і вони ввійшли у ліфт.

– Не передумала? – спитав її Ілля.

– Ні.

– Не жалкуватимеш?

– Життя покаже. Але все одно навряд повернуся. Принаймні жити. Ходитиму до мами. На млинці, – всміхнулася вона і тріпнула волоссям.

Ілля нахилився, уперся лобом в її маківку і завмер. Міг би – обійняв би її, малу… Так захотілося раптом захистити її від усяких негараздів. Але руки його були зайняті тими сумками, і він зробив, що зробив, прошепотівши при цьому:

– Не переживай. Усе розрулиться. Я щось придумаю.

– Ой! – сердито струснула головою Женька. – Ще ти мені тут почни! Придумає він! Не чіпай мене сьогодні! І без тебе…

– Не чіпатиму, – зітхнув Ілля. Біля під’їзду стояло таксі. Хлопець рушив до нього.

– Ти б іще контейнер замовив! – просичала від несподіванки Женька, але не стала сварити хлопця на очах у цікавих бабусь і молодиць із дітлахами, що тупцювали неподалік, а й сама впевненим кроком рушила до машини.

– Сідай, не бурчи, не на скутері ж тебе перевозити? – Ілля закинув сумки в багажник і відкрив перед дівчиною дверцята.

Скутер у нього дійсно віднедавна був, та аж ніяк не підходив для вантажних перевезень.

Перше, що промовила господиня, літня й самотня Ольга Яківна, було:

– Тільки ніяких хлопців! – Вона загородила собою прохід, побачивши за спиною квартирантки високого парубка з двома сумками в руках. – Ми ж домовлялися?! Ніяких хлопців! Син дозволив мені здавати кімнату, але ніякого борделю тут не допустить, хоч і живе окремо.

– Так-так, пані Ольго! Це Ілля, мій двоюрідний брат, він просто допоміг мені перенести речі, не переживайте. Ми поставимо в кімнату й підемо.

– Постав у коридорі, ми самі розберемося! – промовила господиня до Іллі, вказуючи худою рукою під стіну.

Ілля переступив поріг, поставив торби і зробив крок назад.

– Женю, я почекаю на вулиці!

– Ага, я швидко, – махнула вона йому й потягла одну сумку в кінець коридору до кімнати, де збиралася починати самостійне життя.

– Не ображайся, – примирливо мовила господиня, – але в мене був прецедент, ледве здихалася того борделю, такі тут кавалери ходили, що я сама боялася з кімнати носа висунути! То викликала сина, щоб розібрався з ними…

– Розумію, – зітхнула Женька, штовхаючи двері.

– Ось ключ. Твоя територія замикається. Щоб не