Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова

«Pas du tout. Je connais bien ce tunnel, nous l’avons longé même avec les enfants»,[12] – відповіла незнайомка, і мені стало соромно через свої побоювання, та я був здивований, як така тендітна жінка могла блукати закинутим тунелем, а тим більше – разом із довіреними їй дітьми банкіра?!

Я зробив кілька кроків уперед і помітив у глибині тунелю світло. Закріплені метрів за двадцять один від одного, на стінах горіли факели, пахло вже не прілим листям, а теплом вогню, стіни були земляні, глинисті, але досить рівні й сухі. Поліна рухалася вперед у світлі факелів і здавалася схожою на марево. Мені закортіло торкнутися її, щоб пересвідчитися, що вона реальна. Натомість я боляче вщипнув себе за руку – нічого не змінилося. За мить мене накрило хвилею непереборного бажання, ніби кров закипіла в мені і застукотіла у вухах, я наздогнав її, обхопив руками за талію, повернув до себе і… поцілував у губи. Я зробив би те саме, навіть якби це загрожувало моєму життю. Це було сильніше за мене.

– І?… – не втримався Віктор, а Амалія промовчала, тільки дивилася на оповідача широко розплющеними очима.

– Вона не дала мені ляпаса, не виривалася і нічого не сказала. Вона відповіла на поцілунок… Капелюх мій злетів із голови, її зачіска розтріпалася, але нам це не заважало…

Пан Юрій замружив очі, ніби знову поринувши у спогад про цю неймовірну пригоду. Тепер не витримала Амалія:

– Боюся навіть питати, що було далі, пане Юрію.

Чоловік мовчав, і далі сидячи із заплющеними очима. І жінці навіть здалося, що так він стримував імовірні сльози, щоб, бува, не викотилися перед чужими людьми. Потім зітхнув і продовжив:

– Якась чужа рука грубо тормосила мене за плече, і незнайомий голос питав, чи не збираюся я їздити по колу, адже вже кінцева…

– То все це вам наснилося?! – вихопилося з полегшенням у Віктора.

Юрій помовчав, а потім нерішуче промовив:

– Не думаю.

– Але як же це?! Хіба таке можливо? – здивувалася Амалія і трохи насторожилася: чи, бува, у цього пана немає проблем із головою?

– А ви тієї п’ятниці випадково нічого не святкували на роботі? – стримав на устах усмішку реаліста Віктор.

– По-перше, я не п’ю, – навіть образився на таке припущення Юрій, – а по-друге… я мушу розповісти продовження. Хоча ви, звісно, можете вважати мене божевільним. Але якби це трапилося в якомусь іншому місті… Проте містичність Києва не я перший помітив. Та ви й самі, мабуть, у курсі, звідки родом булгаківська Маргарита, точніше, її ідея…

– То невже ви хочете сказати, що історія мала продовження?! – не вгамовувався Віктор.

– Так.

– О! – здивувалася Амалія, склала руки на столі і приготувалася слухати.

– Я прийшов тоді додому сам не свій. Адже надто все було явним, щоб виявитися просто сном! Наступного дня була субота, я планував провести її вдома, почитати, подивитися телевізор, нікуди не їхати. Але… вдома мені не сиділося, я похапцем з’їв бутерброд із ковбасою, запив чаєм і навіть не відчув їхнього смаку. Мене тягнуло з дому, і я знову опинився на кінцевій.

Проїжджаючи повз Дніпрові кручі, я уважно приглядався до кущів і дерев, що вкривали їх і яскраво мерехтіли молодим листям. Події вчорашнього вечора знову прокрутилися перед моїми очима, мов у кіно… І серце защеміло ніби від утрати того, чого я й не мав. Невдовзі я знову опинився на Подолі й пішов гуляти по ньому неспішно, не так, як зазвичай крокую в робочі дні. Не маючи чіткого плану прогулянки, я звернув до Музею однієї вулиці, повз який саме проходив. Ви не були там? О, він цікавий! У ньому зібрано чимало старовинних речей, предметів побуту, документів… Я вже там бував раніше і зайшов не заради інформації, а щось мене завело туди в пошуках… емоційних вражень, скажімо так. І хотілося бути далі від туристів та екскурсоводів, побути на самоті… Я рушив до однієї порожньої зали і закляк у дверях…

У дальньому куті я побачив за фортепіано до болю знайомий силует… Темна сукня з мереживною накидкою, охайно зібране на потилиці волосся, білі мереживні манжети на рукавах, тонкі пальці на клавішах…

Серце затіпалося мені в грудях, піт виступив на лобі – я не знав, що робити. Чи кинутися до неї, розповісти, що тільки й думаю тепер день і ніч про свою Поліну, чи не рухатися, щоб це видіння не зникло, як учора?

– Ііі?! – впилася в нього очима Амалія.

– Огрядна дама-екскурсовод торкнулася ззаду мого плеча і попросила пропустити у двері групу школярів. Що я й зробив. Вона вишикувала дітей ліворуч, а я перестав дихати, очікуючи, що Поліна якось відреагує на прихід гостей, але вона не рухалася. Та пані розповідала про багатих городян старовинного Києва, показувала предмети їхнього побуту за склом вітрин, а в мене промайнула думка, що моя чарівна незнайомка тут працює! І саме тому по понеділках не їздить маршруткою, бо має вихідний. І що робочий день у неї починається пізніше, ніж мій… А про банкіра з дітьми вона просто пожартувала… Її образ був настільки співзвучний стінам цього закладу, що, здавалося, вона й сама була з іншого століття. І раптом до моєї свідомості долетіли слова екскурсовода: «Ось манекен, що зображує жінку в одязі того часу. Це, діти, не багата жінка, швидше за все гувернантка, але має освіту, уміє грати на фортепіано, напевне, знає французьку. А може, й узагалі француженка… Ви ж знаєте, що раніше багаті люди виписували з-за кордону вихователів своїм дітям, щоб ті, спілкуючись, вивчали мови…»

Я похолов і вигукнув: «Як манекен?!» Я кинувся вперед, діти зареготали, але мені було байдуже. Проте я не зміг наблизитись і мішком осів на стілець неподалік. Екскурсовод навіть захвилювалася, чи мені не зле, а потім повела групу школярів далі.

Я сидів і дивився на мою Поліну ззаду. Боявся підійти і зазирнути в обличчя. Серце вгамувалося і стукотіло так рідко й тихо, ніби його й зовсім не було. Із сусідньої зали долітали дитячі голоси, а я розглядав ту даму з голови до ніг, ніби торкався її руками. Раптом…

– Що ще?! – збентежився Віктор.

– Раптом я побачив, що одна нога піаністки стоїть, витягнута вперед, на педалі під інструментом, а