Живі книги - Людмила Петрівна Іванцова
– Я працюю тут, неподалік, побачив на дверях оголошення про акцію й вирішив комусь це розповісти. Може, хтось би мене зрозумів, пояснив, що це таке… Власне… У мене немає друзів… Тобто таких друзів, кому можна було б розповідати такі нісенітниці… А ця вигадка про живі Книги мені сподобалася. Це схоже на спілкування з незнайомими людьми в нічному потязі… – промовив Юрій, дивлячись на поличку з мідно-блискучими старовинними турочками для кави, але раптом перевів погляд на Амалію й усміхнувся. – І потім – кава з тістечком у такому шляхетному закладі… Сам би я навряд чи наважився сюди зайти, я – людина небагата, хоч і не бідую, але приходити сюди самому – це якось дивно, вам не здається?
Юрій оглянув обох Читачів, а вони синхронно стримали усмішки, адже не раз пили тут каву на самоті. Проте він не знітився, а лише знизав плечима й жадібно втягнув ніздрями запах поданого еспресо.
– Тож про містичне. Я живу в спальному районі, там, за Дніпром, – махнув він рукою в бік вікна, – і щодня маршруткою їжджу на роботу і з роботи. Це ще те випробування! У середньому сорок хвилин в один бік. Тішить одне: я живу біля кінцевої і вранці мені вдається запхатися в бусик, а інколи навіть сісти. Адже через кілька зупинок водій уже не реагує на потенційних пасажирів, бо маршрутка забита вщент. Так і катаюся – з кінцевої до кінцевої п’ять днів на тиждень. І таких, як я, чимало. За роки цих поїздок люди вже впізнають одне одного, вітаються і навіть спілкуються між собою. Хоча я не з тих, хто заводить теревені ні про що аби з ким. Я більше люблю спостерігати. А коли всідаюся, то читаю книжку, хоч і знаю, що це псує зір, але читання якось урізноманітнює поїздки.
І от якось так сталося, що я зачепився оком, а може, і душею, за одну дивну пані. Це була незвичайна жінка, скажу вам. Я зустрічав її лише тут, на Контрактовій площі, у черзі на маршрутку. І то – ввечері. Зауважте: жодного разу не їхав із нею вранці. І жодного разу – у понеділок. Аналіз цих фактів свідчить, що пані має вихідний по понеділках і на роботу їздить не на дев’яту, як я, а пізніше, – Юрій ковтнув ароматної кави і примружив очі.
Амалія всміхнулася, розглядаючи цього чоловіка, такого логічного, вдягненого в старомодний костюм, напевне, дуже стриманого в буденному житті. Що ж таке мало трапитися, щоб він наважився прийти й розповісти свою історію чужим людям? І чи не вигаданою буде ця історія? Просто заради безкоштовної кави та порції чізкейка?
– Перепрошую, – не витримав паузи Віктор, – а чим же ця жінка така незвичайна?
– О, повірте мені, вона дійсно відрізнялася від інших! Була невисокою на зріст, власне, і я не баскетболіст, і дебелі тітки чи худі довготелесі моделі із сережками в пупках під короткими майками, самі розумієте, мене мало цікавлять. А ця була не худою і не гладкою, її каштанове волосся завжди цікавим способом закручене й заколоте на потилиці. Але головним було інше. Її очі… Неймовірні очі… Я побачив їх майже впритул, коли був змушений торкнутися пальцем її плеча, щоб передати водію чиїсь п’ять гривень за проїзд. Вона озирнулась і подивилася мені у вічі. Вії її затріпотіли, вона підняла руку і взялася за купюру. Я побачив тонкі пальці та мереживо на манжеті білої блузки, що визирнуло з-під рукава чорного плаща… Я так знітився, що не одразу випустив купюру, і якусь мить та ніби з’єднувала нас. Раптом водій загальмував. Людська маса хитнулася, я наштовхнувся грудьми на її плече, випустив купюру і вхопився за поручень, утримуючи спиною кількох пасажирів. Моя попутниця ткнулася другим плечем у квадратну спину якогось роботяги, що стояв попереду, вії її стрепенулися, наші погляди знову зустрілись, і мене раптом кинуло в жар, чого вже давним-давно не траплялося. Я пробурмотів: «Пардон», хоча французькою не володію, але мої вибачення потонули в криках, адресованих водієві та тому, хто перебігав дорогу перед маршруткою.
Цілий день на роботі перед моїми очима виникав образ цієї дивної жінки з такими трепетними віями і надзвичайними очима. Вона здавалася мені зовсім не такою, як інші сучасні жінки. Ви вже пробачте, але якось набридла їхня напористість, вульгарна прямота, ця могутня сила слабкої статі кругом – і в житті, і на екрані, і на сторінках газет, і крупним планом із придорожніх бордів. Дістала їхня білозуба усмішка та стовідсоткова сексуальна готовність! – емоційно запалився пан Юрій, глянув на Амалію і про себе відзначив, що вона була чимось подібна за типом до його незнайомки. – Правда, невтішною є й інша крайність – наша сумна базарна реальність…
Мене вже давно бентежить відчуття несправжності, синтетичності нашого буття – від води, їжі, повітря, одягу до людських стосунків за кимось насадженими шаблонами. І тому ця жінка так мене вразила – саме своєю несучасністю, несхожістю на інших, дивовижною грацією та манерами. Весь той день я, складаючи статистичні звіти в конторі, згадував її. І дав собі слово надалі спостерігати за нею, а може, і зав’язати знайомство.
Я зустрічав її на кінцевій і вітався. Вона відповідала мені й одразу переводила погляд далі чи просто ховала очі за тремтливими віями. Я перестав читати в дорозі і нишком поглядав на цю жінку, порівнюючи її з іншими. І хоча довго між нами не було сказано жодного слова, крім вітання, я сподівався, що теж небайдужий їй. Кілька разів ми стояли в череві маршрутки неподалік один від одного, хоч і не впритул. І я відчував запах її парфумів. У них був відтінок чогось радше медичного, ніж косметичного, якийсь давно забутий аромат, звідкись ніби з дитинства. І ця нерозгаданість хвилювала мене більше, ніж пахощі жіночих парфумів у роки юності, які ти жадібно п’єш ніздрями.
Мені здавалося, що я її звідкись знаю, але, перебираючи ночами в пам’яті знайомих жінок від шкільної лави і до сьогодні, я не знаходив подібної. А ще… Тільки не смійтеся! Мені здавалося, що я знав її раніше, у якомусь іншому житті… А може, вона нагадувала мені героїню якогось фільму?
Амалія та Віктор не сміялися, адже нерішучий спочатку пан Юрій виглядав неочікувано збудженим і направду схвильованим. Читачі вже аж палали з цікавості,
