Заборонені ігри - Юрій Володимирович Покальчук

ясне і світле дитяче почуття цікавості і приязні, але коли я вдивився в них глибше, я помітив десь у кутиках рота малого, у його виразі обличчя ледве помітною тінню проковзнуло, що він також вовк, і все не так просто з ним буде і зараз, і колись. I я трохи злякався, але притиснув його до себе, не перериваючи розмови із Мар’яною, ніби захищаючи його від майбутнього, від прийдешніх випробувань і тривог.

На ньому вже не буде родового прокляття, більше того, він лиш наполовину циган, тож багато чого в його генах має бути інакше. Але вовча порода в ньому десь вже зараз проявлялась, і я подумав — мабуть, тепер це може бути сила і спроможність, а далі — як Бог дасть. Адже межа між добром і злом в людині насправді дуже хистка. Як повернеться психіка цього малого, що переважить? Бо сила в ньому є, але вона ще сліпа, неосмислена, тому він так себе поводить. А підросте? А почнеться період дозрівання? Що ж буде з ним?

Але то вже його доля і воля Божа, воля Провидіння!

Забиратися з хати п’яній компанії важко, отож ми з Мар’яною пішли до іншого покою, Сашко йшов з нами, тримаючи мене за руку, його сестричка мала щойно два роки і також появлялася до нас і підходила до мене не раз, але Сашко вже завоював собі право власності на мене, і коли ми сиділи з Мар’яною, раз по раз прибігав і знову залазив мені на коліна. Вперше дитина своєю набридливістю не тільки не заважала мені, а навпаки, мені було дуже приємно, я почував якусь духовну близькість з малим, і вже підпитий і в чим далі кращому настрої під час розповіді Мар’яни в якусь мить почув себе також вовком — невідомо, з великої чи малої букви, але одним з них, мені захотілося бути одним з них, і щоби це все безпосередньо було також моє, і ці люди, і малий Сашко, і Василько з колонії, і всі ці цигани були моїми, а я їхнім... Але хто я насправді і чому я тут?

Врешті ми усілися в одній із кімнат. Це була спальня з горою подушок і покривал — чистюсінька, з щойно випрасованою білизною і мереживними покривалами.

— Так отож, знаєш таку зірку?

— Ну звісно, знаю! Венера — зірка кохання...

— А ти знаєш, що кохання — це добро і зло разом. Це може бути щастя і біда. Смерть, божевілля, втрата всього. Кохання, як вогонь — воно гріє і ніжить, може бути лагідне і приємне, але може бути суворим і безжалісним, і може знищити людину нанівець.

— Та всяке буває...

— А ти зараз мовчи і слухай, що я тобі розповім. Ти у нас ніби вже свій. Ти хоч і гаджо (це по-нашому чужий), але свій. Тебе прийняв Василько, тебе відразу полюбив його син. Ти вже наш.

Але я знаю те, що ти не знаєш. Це тобі не науки ваші, це — правда.

Колись давно ця зірка називалася Вовк, або Вовча зірка. А ще давніше її називали у далеких країнах, може, у Єгипті, — Люцифер. А ти знаєш, що це?

— У-у, знаю, але... Це диявол!

— Мовчи, кажу! Бо ти думаєш, що знаєш, a насправді нічого не знаєш. Там, де добро, там біда, там, де любов, там і смерть, там, де ревнощі, там прокляття, і з роду в рід біда на довгих ногах з ножем нагостреним біля твоєї горлянки... Ти знаєш, яке наше прізвище?

— Так, звичайно знаю! Вовк. О-о-о...

— Все непросто, гаджо! Ти симпатичний чаво — це по-циганськи хлопець, — не ображайся, бо це слово може тобі дивно звучить, а я вже до тебе кажу, як до нашого, — але ти дивишся на життя з вашого погляду. У вас світ недобрий, дурний і злий. В нас теж недобрий, але для своїх чесний, і в ньому у нас більше правди. Як є, так є.

Але колись давно, дуже давно, якісь демони чи дияволи, ангели чи архангели посварились між собою. Там у них було всяке і якийсь молодий хлопець украв чиюсь жінку.

А той, чия була жінка, називався Люцифер, і був демон хоч і дуже сильний, але свого суперника подолати не міг. Одразу він наслав на нього прокляття, і, хоч той був дуже молодий, та дожив лиш до двадцяти років і помер.

Ненависть Люцифера до жінки, яка його зрадила, була така велика, що він хотів за всяку ціну її знищити, а була вона вагітна від його молодого супротивника, і цей Люцифер хотів її вбити, щоби вона не народила дитину від того.

І вона тікала від нього, тікала, і вже вибилась із сил і вмирала, готова була до смерті, але вийшла до неї зграя вовків, і вони не загризли її, а навпаки — занесли в свою печеру і там сховали.

Народила вона потім там серед вовків сина, і він виріс з ними разом, і потім все якось минуло, він дістався людського світу, але його і серед людей називали Вовк.

Але Люцифер відчував його народження і наслав на нього прокляття — те саме, що на його батька, бо іншого наслати не міг, це вже було родове. I так воно переходило з роду в рід, і ніхто не міг подолати його, бо умови його зняття були надто високі і нереальні для створеиня в будь-якому світі.

3 року в рік, із століття в століття переходило це прокляття на наше плем’я. Коли в цьому роду, який тепер називали родом Вовків, народжувався хлопець у повний місяць, у п’ятницю, опівночі, під великою палахкучою Вовчою зіркою, йому судилося далі нести оцей тягар прокляття на собі, оцей наш хрест.

Він обов’зково появлявся, якщо не в кожному поколінні, то через одне, але всі знали, що якось колись у когось появиться Мічений Вовк, і це буде він.

Якщо умови його життя не складуться так, щоби він подолав це прокляття, у двадцять років він помре, чимдалі більше стаючи ночами вовком, і смерть його буде сумна і страшна.

Мічений Вовк ніколи не знає про себе з дитинства, не знає, не має права знати, як подолати прокляття.

Він лише після семи років починає почувати себе іншим, а після дванадцяти, а часом і після десяти років життя, тікає ночами в ліс, і приходить вранці, і