Заборонені ігри - Юрій Володимирович Покальчук

Думка в мене була така, що ось дитина підросте, я з Миколою розійдуся, заберу малу до себе, і ми собі спокійно удвох заживемо. А далі — як Бог дасть. Я ніколи ні з ким йому не зраджувала, ніколи й гадки не було такої.

А він постійно кепкував над моїм захопленням музикою і малюванням, то все було дурне, на його думку, жінка повинна мати дітей і дбати про хату.

А я більше часу, ніж вдома, проводила в школі з дітьми і була щаслива там більше, ніж вдома.

Василько появився в мене на очі, коли був ще в другому класі, а я проходила в школі практику, щойно закінчувала інститут, бо мала перерву через народження дитини.

Його не можна було не помітити серед наших дітей, і не тільки тому, що він був циганчук, у нас в школі чимало циган, і його якась родичка навіть в інституті в нас училась, і прізвище в неї було дивовижне — Джаджа, що означає по-їхньому «іди, іди», тобто йди два рази.

Але він був такий гарний, що на нього не можна було надивитись, але ще одне — в нього були такі очі, що я ще тоді не могла і хотіла від них відриватися, я занурювалась би у них все життя... і, сподіваюсь, буду дивитись... Вони були великі, зовсім чорні і не мигаючі. Він, здавалось, ніколи не кліпав очима і коли позирав на тебе впрост, то ставало якось моторошно, і його прізвище Вовк якось в’язалося з ним, щось в ньому було таке привабливо звіряче, навіть брови широкі й густі і довгі були, якось по-звірячому загострені.

Коротше кажучи, дивна дитина.

Я вела у них кілька уроків тоді, коли він був у другому класі, і йому було дев’ять років, і могла погладити його по голові і почувала електрику його волосся, і ніби щось говорило мені, ніби я торкалась якоїсь таємниці, і мені не хотілося відпускати руки з його голови і так тримати його, і обійняти його, і притулити до себе. I… захистити... я не знала від чого і чому це виникало в мені, але я відчувала, що ця дика нібито, і по-звірячому нашорошена дитина вимагає захисту, прихистку, підтримки в біді, що йому важко, що йому треба якогось місця, де би він почував себе в безпеці...

Потім минуло майже п’ять років.

I коли на початку навчального року я зайшла в сьомий клас і побачила вже майже юнака з буйними чорними кучерями, в мене просто серце ойкнуло. Я одразу пізнала його, але не подала виду, і провела урок як завжди, але дивилась на нього і майже тільки на нього, хоч позірно дивилась на всіх.

I, Боже коханий, я відчувала на собі повсякчас його немигаючі, чорні як ніч, очі, які не відпускають мене, він невідступно дивився на мене, і потім його погляд переслідував мене вдома, і я приходила в школу і хотіла його бачити...

I нічого більше, повірте, ніяких грішних думок мені й на гадку не могло спадати, я хотіла його бачити, бо він був приємний, він мені подобався, він творив мені гарний настрій.

А потім виявилось, що він чудово малює. Просто Богом даний талант. Я почала залишатися з ним після уроків і вчила його малювати, і це було дивовижно прекрасно, бо я сама малювала разом з ним і ми малювали разом, а потім вирішили зробити якусь картину разом, це було настільки прекрасно, що ви собі уявити не можете. 3 нього перла така висока енергетика, такий рівень емоційного просто валу почуттів, що я не могла опам’ятатись.

Він почав приходити до мене додому і сам, і з братом, і якимось ще учнями, але частіше сам. I Микола його бачив, і кривився, що я з дітьми вожуся в школі, а цього заставав найчастіше, і Василько почав його дратувати, і одного разу Микола приїхав і застав у хаті Василька, і Микола просто тупо сказав йому забирайся к єбені матері з хати, бо ти мені вже поперек горла стоїш, як собача циганська кістка.

Малий вилетів з хати, я за ним, але він помчав стрімголов, тоді я скочила у машину, і поїхала за ним, і наздогнала його вже за містком, там за озерами, як на Красне їхати, і він зупинився і заліз до мене в машину, і я обняла його і почала цілувати, і я плакала, і він також цілував мене, а потім поцілував у губи, і я не опиралася, і ми цілувалися довго, і він хапав мене скрізь і притискався до мене тілом, і я почувала молоду чоловічу хіть і лякалась, і потім відсторонилася, і відвезла його додому, і повернулася вся не в собі, а Микола вже бухнув свою стаканюру водки і почав мене матюкати, що я розвела тут вагон виблядків, і що в хаті нічого нема ні жерти ні випити, ось він приїжджає з відрядження, і тут хуй що робиться, а не господарство, і на хера йому жінка, яка тільки з дітворою возиться, а чоловік їй пофіг, я сказала: не треба — то забирайся звідси, це моя хата, а він вдарив мене в обличчя, потім ще раз і сказав: я ще з тобою, суко, розберуся і пішов геть з хати. I не появлявся кілька днів.

Якось Василько прийшов до мене до хати, і я не змогла опертися, його очам і його бажанню, і фактично він звабив мене сам, хоч це може виглядає і смішно, і неправдиво, але це правда, що вже мені зараз вигадувати...

— А ви... знали про... його... особливості... Ну про ці нічні його блукання?

— Я? Напевне, не менше від його матері, якщо не більше.

Оце було найпершим моїм страхом і нерозумінням, що стається, коли, після його безумних звірячих шалів тіла, раптом він скидається, дивиться на годинник і каже — я мушу йти!

«Та куди йти, Микола не прийде, лишайся, я врешті викличу таксі, якщо тобі треба додому!»

«Hi, я мушу йти!»

I я враз бачу іншу людину, він стає зовсім інший, він швидко вдягається, чужіє на очах, риси загострюються, голос стає хрипкий і чужий, я прийду завтра, каже він і йде, і мені