Емілі в пошуках веселки - Люсі Мод Монтгомері
У своїй агонії вона втратила віру. Цього не мало статися. Тедді не міг піти після того бездушного холодно ввічливого прощання. Після стількох років їхнього товаришування, якщо не чогось більшого. О, як вона могла дозволити собі сьогодні впасти у настрій третьої години ночі?
— Я безнадійна дурепа, — прошепотіла вона. — Він забув мене. Я для нього ніхто. І я на це заслуговую. Хіба я не забула його так само у ті божевільні кілька тижнів, коли уявляла, буцім я закохана в Елмера Вінсента? Авжеж, якийсь добродій розповів йому про все. Я втратила свій шанс на справжнє щастя через ту безглузду інтрижку. Де ж моя гордість? Так побиватися через хлопця, який забув мене. Але… але… це ж таке полегшення — плакати після тих страхітливих двох тижнів, у які я мусила удавано сміятись.
* * *Після того як Тедді пішов, Емілі з головою занурилась у роботу. Довгими літніми днями і ночами вона писала, доки під її очима не з’явилися пурпурові кола, а ніжно-рожевий рум’янець не зник з її щічок. Тітка Елізабет вважала, що вона вбиває себе, і навіть уперше змирилася з її близькістю з огидним Прістом, відколи він став єдиним, хто міг відірвати Емілі від письмового столу хоча б задля вечірніх прогулянок і спілкування на свіжому повітрі. Того літа Емілі «своєю писаниною» виплатила останній борг дядькові Воллесу та тітці Рут.
Однак це була не просто писанина. Вперше, коли, лежачи без сну о третій годині ночі, вона страждала від самотності, Емілі пригадала далеку страшну зимову ніч, коли їх з Ільзою, Перрі і Тедді замело в будинку старого Джона неподалік від дороги на Гусячий Став[10], пригадала скандал і його наслідки, пригадала також саму ту ніч, сповнену несподіваної насолоди роздумів над історією, яка назавжди залишилась у її голові, розказана весело і водночас урочисто, в манері Тедді. Принаймні, згодом вона вважала це урочистим. Гаразд, це було урочистим. Та чи ніде нема в неї тієї історії? Вона наступного ж дня занотувала у «книзі Джиммі» нарис того файного химерного оповідання. Емілі скочила з ліжка, освітлена літнім сяйвом місяця, запалила одну з легендарних свічок Місячного Серпа і почала ритись у стопках старих «книг Джиммі». Так, вона була тут. «Торговець мріями». Емілі присіла навпочіпки та пробігла оповідання очима. Воно було гарним. Воно знову утримувало її уяву й прикликало всю її творчу силу. Вона мусить написати це. Мусить розпочати негайно. Накинувши на свої молочно-білі плечі пеньюар, аби захиститися від холодного вітру з затоки, вона сіла біля відчиненого вікна й почала писати. Все було забуто — принаймні, на якийсь час — у витонченому всеохоплюючому шалі творчості.
Тедді став лише туманним спогадом: кохання згасло, неначе задмухнута свічка. Ніщо не мало значення, крім її оповідання. Персонажі оживали під її рукою і юрмились у її голові — яскраві, привабливі, чарівні. Кпини, сльози і сміх рікою лилися з її пера. Вона жила і дихала в іншому світі й повернулася до Місячного Серпа лише на світанку, побачивши догорілу свічу та стіл, завалений десятками списаних аркушів — першими чотирма розділами її книги. Її книги! Ці слова на смак такі чарівні й радісні, і страшні… і неймовірні.
Не один тиждень здавалося, що Емілі живе по-справжньому лиш тоді, коли пише свою книгу. Дін відзначив, що вона різко стала віддаленою й ніби чужою, її думки були десь-інде, та й сама вона не була вже колишньою Емілі. Все, що він казав, було незграбним як ніколи, а коли тіло Емілі сиділо чи йшло поряд з ним, її душа була… де? У якомусь загадковому місці, куди йому доступу не було. Там йому не було місця.
Емілі дописала свою книгу за шість тижнів — вранці, на світанку. Вона поклала перо й підійшла до вікна, підіймаючи своє бліде, втомлене, проте сповнене тріумфу личко до вранішнього неба.
Крізь тишу листя кущиків у гайку Високого Джона просипалася музика. Трохи далі простяглися світанково-рожеві луки та сад Місячного Серпа, зачаровано спокійний, ще сплячий. Танок вітерцю навколо пагорбів засвідчував існування і красу музики листя. Пагорби, море, тіні — усе озивалося до неї тисячами ельфійських голосів розуміння та визнання. Стара затока співала. На очах Емілі зблискували сльози гордості. Вона написала книгу — о, яка ж вона щаслива! Ця мить була варта всього.
Дописала — закінчила! Ось він лежить — «Торговець мріями» — її перша книга. Не значуща книга — о, ні! Але її, її власна. Щось, чому вона подарувала життя, те, що існуватиме завдяки їй. І ця книга була гарною. Вона знала це, відчувала. Запальна й лагідна водночас казка, в якій було місце і романтиці, й пафосові, й гумору. Раптовість створення досі ніби освітлювала книгу зсередини. Емілі погортала сторінки, почитала трохи тут, трохи там, питаючи себе, чи справді могла вона написати це. Вона перебувала просто під кінцем веселки. Чи могла вона не торкнутися магії, такої мінливої і привабливої?.. Її пальці вже стискали горщик із золотом…
Тітка Елізабет увійшла, з її звичайним спокоєм, цілковито ігноруючи всі дріб’язкові формальності на кшталт стуку в двері.
— Емілі, — суворо проказала вона, — ти знову сиділа отак цілу ніч?
Емілі повернулася з небес на землю з цим мерзенним моральним поштовхом, який може бути правдиво описаний лише як копняк — бридкий копняк… Дуже бридкий. Вона стояла, неначе висварена школярка. А «Торговець мріями» перетворився на звичайну купу списаного паперу.
— Я… я не помітила, як пролетів час, тітко Елізабет, — промурмотіла вона.
— Ти вже достатньо доросла, щоб усвідомлювати все, що робиш, — відказала тітка Елізабет. — Я не вважаю твоє писання аж таким важливим на даний момент. Ти переконала мене, що, залишаючись гідною панянкою, можеш заробляти собі на прожиття своїми творами. Однак, якщо продовжуватимеш у тому ж дусі, ти геть занедбаєш своє здоров’я. Чи ти забула, що твоя мати померла від сухот? В будь-якому разі не забудь сьогодні полущити боби. Стільки днів ти їх ще ніколи не
