Емілі в пошуках веселки - Люсі Мод Монтгомері
Усі багатозначно хитали на це головами. Вона ніколи не зможе стати гідною пасторською дружиною. Ніколи. Та хіба ж так не траплялося раз по раз? Хіба пастори не одружувалися з жінками, які мали б бути останніми у списку кандидаток у дружини панотців?
Думки мешканців Місячного Серпа розділилися. Тітка Лаура, яка потай вболівала за лікаря Фелла, сподівалася, що Емілі не піде за превелебного Воллеса. Тітці Елізабет у глибині душі не подобались обоє, однак її засліплювала сама думка про родичання з пастором. Та й надійність забезпечена: панотець і не думатиме про зраду. Тітка Елізабет вважала, що Емілі дуже пощастить, якщо вона зможе здобути серце пастора.
Коли стало очевидним, що панотець Воллес не приїздить і більше не приїде до Місячного Серпа, тітка Елізабет похмуро спитала в Емілі, чому так сталося, і була приголомшена тим, що зухвале дівчисько повідомило пасторові, що не вийде за нього.
— Чому? — крижаним тоном спитала тітка Елізабет.
— Вуха, тітко Елізабет, його вуха! — мовила Емілі легковажно. — Я не можу дозволити, щоб мої діти успадкували такі вуха!
Безпосередність відповіді змусила тітку Елізабет завагатися — власне, через це Емілі й відказала саме так. Вона знала, що тітка Елізабет більше не ризикне вертатися до цієї теми.
Превелебний Джеймс Воллес вирішив, що його обов’язок — вирушити наступної весни на Захід. Так він і вчинив.
Незадовго після цього стався прикрий епізод із місцевими театралами у Шрусбері. Вони написали до однієї із Шарлоттетаунських газет статтю з ганебним наклепом, а у Шрусбері в цьому, звісно, звинуватили Емілію Берд Стар. «Хто ж іще, — казали вони, — міг би написати щось таке ж диявольськи безглузде та саркастичне?» Всі знали, що Емілія Берд Стар ніколи не пробачить мешканцям Шрусбері тих підлих пліток про її перебування в домі старого Джона. Це був її спосіб помсти. Хіба це не схоже на Мурреїв? Таємно від усіх плекати образу, доки не з’явиться зручна для помсти мить. Емілі марно доводила свою непричетність. Ніхто ніколи так і не довідався, хто ж був автором тієї злощасної статті, і надалі всі вважали, що це була її рук справа.
Але якимось чином цей випадок таки мав позитивний вплив на її життя. Після цього її почали запрошувати на всі бодай трохи значущі події у Шрусбері. Люди боялися, що, ігноруючи її, автоматично стають її наступними жертвами. Вона не могла приймати всі запрошення, адже Шрусбері знаходиться в сімох милях від Чорноводдя, проте вона поїхала на званий обід у пані Том Нікл і в наступні шість тижнів була переконана, що це неабияк урізноманітнило її життя.
Того дня Емілі-у-Свічаді була прегарною. Мала на собі сукню, що її хотіла багато років і витратила на неї, на жах тітки Елізабет, увесь свій гонорар за одну з новел. Сукня була з переливчастого шовку, який на одному світлі променився блакиттю, а на іншому вигравав сріблом, уся ця краса була оздоблена паволокою мережива. Дівчина пам’ятала, як колись Тедді сказав їй, що, коли вона вдягне цю сукню, він намалює її Крижаною Панною.
Її сусід праворуч протягом усього обіду виголошував кумедні тости і змушував її задаватися питанням, для якої доброї мети його створив Господь.
Але ж сусід ліворуч! Цей говорив мало, але який мав промовистий погляд! Емілі зрозуміла, що симпатизує цьому парубкові, чиї очі промовляли більше, ніж вуста. А потім він сказав їй, що у цій сукні вона «неначе місячне сяйво блакитної літньої ночі». Мабуть, ця фраза зламала останні мури спротиву в душі Емілі, поціливши її у самісіньке серце. Емілі була безсилою перед чаром влучних слів. Ще до настання вечора дівчина вперше в житті впала в нестримну і романтичну безодню найнестримнішого та найромантичнішого кохання — «кохання, про яке мріють поети», — написала вона у своєму щоденнику.
Хлопець, який мав гарне і романтичне ім’я Елмер Вінсент, закохався так само пристрасно як і вона. Він буквально накидувався на Місячний Серп. Він прекрасно залицявся. Емілі зачаровувало те, як він говорив «мила панно». Коли він сказав їй, що «гарні руки — це одна з головних принад гарної жінки» та спрямував свій сповнений обожнювання погляд на її долоні, Емілі тієї ж ночі у своїй кімнаті поцілувала їх, бо їх торкався його погляд. Коли він несподівано назвав її дитям блідого туману й палкого вогню, вона почергово блідла й паленіла протягом усього вечора, доки тітка Елізабет не обірвала її піднесених мрій проханням напекти пончиків для кузена Джиммі. Коли він казав їй, що вона подібна до опалу: молочно-біла ззовні, але з серцем з вогню та багрянцю, вона питала себе, чи завжди життя буде таким прекрасним як цієї миті.
«Подумати тільки, колись я гадала, буцім закохана в Тедді Кента», — міркувала вона, приголомшена цим відкриттям.
Вона покинула своє писання та спитала тітку Елізабет, чи не могла б стара синя скриня на горищі стати її скринею для посагу. Тітка Елізабет милостиво дозволила. Успіх нового залицяльника швидко став відомим, і щасливця було схвалено. Гарна родина, гарний соціальний статус, гарні прибутки — всі сприятливі ознаки були наявні.
А потім трапилася справді жахлива річ.
Закоханість Емілі здиміла так само раптово як і з’явилась. Одного дня вона була, а вже наступного зникла. Все стало як раніше.
Вона була нажахана. Вона не могла в це повірити. Вона намагалася воскресити колишню зачарованість, яка ще досі жевріла в ній. Вона намагалася мріяти, відчуваючи той колишній трем і шаріючись. Та не прийшов до неї ні трем, ані рум’янець. Її темноволосий залицяльник — чому її ніколи не бентежило, що його очі так схожі на коров’ячі? — втомлював її. Так, він її втомлював. Одного вечора вона навіть позіхнула в самому розпалі однієї з його вишуканих промов. У ньому не було нічого, крім здатності до цих промов. До того вміння більше не було що додати.
Їй було так соромно, що вона ледь не занедужала. Всі гадали, що вона так побивається через розрив стосунків, і жаліли її. Тітки, які більше знали про цю ситуацію, були розчаровані й засуджували Емілі.
— Легковажна. Легковажна, як і всі Стари, — з гіркотою проказувала тітка Елізабет.
