Емілі в пошуках веселки - Люсі Мод Монтгомері

Здавалось, усе її життя аж до цієї миті складалося винятково з зупинок і ривків. Воно могло плинути спокійно і незмінно протягом місяців, ба навіть років, а потім раптово ставалося щось, після чого вона відчувала, ніби полишила позаду якесь «низьке склепіння» і потрапила до нового «храму» своєї душі, який був уже значно просторішим за всі попередні. Хоча завжди попервах було зимне відчуття змін і втрат.

Рік по смерті пана Карпентера видався для Емілі тихим — тихим і, можливо, навіть приємним, хоча вона щосили намагалася придушити думку про те, що він був іще й самотнім. Без Ільзи. Без Тедді. Без пана Карпентера. Лише Перрі зрідка з’являвся у Чорноводді. Та ще влітку приїздив Дін. Жодна дівчина, яка дружила з Діном Прістом, не могла б почуватися самотньою поруч із ним. А вони з Емілі завжди були близькими друзями — від того самого далекого дня, коли вона ледь не зірвалася зі скелі, а Дін урятував її від неминучої смерті[6]. Зрештою, не мало значення, що в нього були хронічна хвороба і перекошена лопатка, або те, що мрійливий блиск у його зелених очах часом надавав його обличчю моторошного вигляду. Справді, яку все це мало вагу? В цілому світі-бо не знайшлося б іншої людини, з якою Емілі так любила б мовчати. Міркуючи про це, вона завжди подумки виділяла курсивом слово «любила». Пан Карпентер не конче мав знати про деякі речі.

Тітка Елізабет ніколи не схвалювала дружби з Діном. Хоча тітка Елізабет узагалі не мала теплих почуттів до жодного з Прістів.

Здавалося, між Мурреями та Прістами несумісність вдачі пролягла справжньою прірвою, цього не могли виправити навіть шлюби, що інколи траплялися між кланами.

— Справжнісінькі Прісти, — любила презирливо казати тітка Елізабет, подумки відправляючи увесь рід від коріння до найвищих гілочок до пекла помахом своєї тонкої негарної Мурреївської руки. — Справжнісінькі Прісти.

— Мурреї — це Мурреї, а Прісти — це Прісти, й ніколи вони не будуть разом, — зумисне неправильно процитувала Кіплінга Емілі, коли Дін з удаваним розпачем спитав, чому її тітки так не люблять його.

— Твоя тітка Ненсі з Попового Ставу ненавидить мене, — мовив Дін із химерною півусмішкою, через яку нагадував веселого гнома. — Та й панни Лаура та Елізабет завжди приймають мене з холодною чемністю, прибереженою Мурреями для найліпших ворогів. Хоча, здається, я знаю чому.

Емілі спаленіла. В неї теж уже почали з’являтися неприємні здогадки, чому тітка Елізабет і тітка Лаура стали з Діном ще більш холодно чемними ніж раніше. Вона навіть думати про це не хотіла, тому з люттю викинула ці думки зі своєї голови і з серця та захряснула перед ними уявні двері, щоб вони не сміли втручатись у її життя. Однак вони терпляче чекали на порозі й не збиралися нікуди щезати. Дін, як усі і все, здавалося, ставав уночі геть інакшим. Чи була ця зміна натяком? Чи вказувала на щось? Емілі не мала ані найменшого бажання розмірковувати над цим. Єдина можлива відповідь на всі питання була абсурдною. І надто вже неприємною.

Невже Дін Пріст з друга перетворився на залицяльника? Нісенітниця. Справжнісінька нісенітниця. Принаймні, для неї. Вона нестямно бажала, щоб Дін був її другом… але аж ніяк не залицяльником. Вона не могла втратити його дружбу. Ця дружба була для неї надто любою, чарівною, мотивуючою. Чому взагалі в житті трапляються такі диявольські речі? Коли Емілі доходила до цього питання у своїх плутаних роздумах, вона завжди зупинялась і верталась уявними стежками своїх думок назад. Верталася розгнівана й налякана усвідомленням того, що вона майже визнала, що «щось диявольське» вже відбулось або відбувається.

У якомусь значенні для неї майже полегшенням стало, коли одного листопадового вечора Дін зненацька повідомив:

— Гадаю, незабаром уже муситиму збиратись у свою щорічну міграцію.

— Куди збираєшся цьогоріч? — поцікавилась Емілі.

— До Японії. Ніколи там ще не був. Не надто хочеться їхати, особливо зараз. Однак залишатися тут… Чи може, ти всю зиму воліла б говорити зі мною, сидячи у вітальні та знаючи, що тітки чують кожнісіньке слово?

— Ні, — жартівливо здригнулась Емілі. Вона згадала той диявольський осінній вечір, коли за вікном завивав вітер, а дощ лив мов із відра. Того дня вони з Діном не могли прогулюватися садом і змушені були сидіти в кімнаті, де тітка Елізабет плела шпицями, а тітка Лаура за столом виплітала візерунки гачком. Це був страхітливий вечір. І все ж чому? Чому вони тоді так і не змогли поговорити так вільно, довірливо й химерно, як говорили в саду? Причина цього точно не носила непристойного характеру. Може, через те, що вони обговорювали зазвичай забагато речей, яких би тітка Елізабет не зрозуміла і не схвалила? Можливо. Але з іншого боку, їхня звична розмова була б такою ж чарівною і приємною, навіть якби Дін опинився на іншому кінці світу.

— Тому маю їхати, — проголосив Дін, чекаючи, доки ця витончена висока бліда дівчина у старому саду скаже, що страшенно сумуватиме за ним. Вона казала це йому щоосені, коли він збирався їхати, з року в рік. Але цього разу не сказала. Раптом зрозуміла, що не подужає цих слів.

Чому ж?

Дін уп’явся у неї очима, які могли виражати ніжність, сум чи пристрасть, якщо він цього бажав. Зараз у його погляді було щось таке, що всотало в себе всі три вирази. Він мусив почути від неї, що вона сумуватиме. Справжня мета його нинішньої поїздки полягала в тому, щоб вона усвідомила, як сильно за ним сумує, щоб відчула, що жити без нього не може.

— Ти сумуватимеш за мною, Емілі?

— Це зрозуміло й без слів, — безтурботно промовила Емілі. Надто безтурботно. У попередні роки вона була відвертою і серйозною, коли