Емілі в пошуках веселки - Люсі Мод Монтгомері

— Колись, — сказала Емілі, примушуючи себе говорити спокійно, — я подякую тобі за це. Але зараз я ненавиджу тебе.

— Хіба це справедливо? — тихо запитав Дін.

— Ні, авжеж, це несправедливо, — зі злістю відповіла Емілі. — Невже ти чекаєш від мене справедливості, щойно убивши мене? О так, пам’ятаю, я сама попросила, це ж добре для мене. Певно, жахливі речі для нас завжди добрі. Потому як тебе було вбито декілька разів, ти цього ще не усвідомлюєш. Однак цього разу ти міг би збрехати. Забирайся, Діне. Не вертайся бодай із тиждень. Тоді траур вже скінчиться.

— Ти не віриш, що я розумію, що це значить для тебе, Зіронько? — жалісно спитав Дін.

— Ти не можеш розуміти, взагалі! А, так, ти ж співчутливий. Але мені не потрібне співчуття. Мені потрібен лише час, аби спалити себе як слід.

Дін пішов, зрозумівши, що так справді буде краще. Емілі дивилася на нього, доки він не зник з поля зору. Тоді вона підібрала з кам’яної лавочки, куди він його поклав, пом’ятий і розкритикований вщент рукопис і пішла до своєї кімнати.

Ідучи, вона дивилась у своє вікно, з якого лилося тепле світло. Речення за реченням стрибали навколо неї — дотепні, гострі, гарні. Ні, це була лише її нерозумна, любляча материнська мана. У цій книзі не було нічого подібного. Так сказав Дін. А люди з її книги? Як вона їх любить, якими справжніми вони їй здаються… Жахлива сама думка про те, щоб знищити їх. Але вони несправжні. Вони «усього лише ляльки». Лялькам не болітиме, що їх палять. Вона підняла погляд на всіяне зірками осіннє нічне небо. Вега з сузір’я Ліри блакитно сяяла просто над нею. О, якою ж потворною, жорстокою, виснажливою річчю виявилося життя!

Емілі підійшла до свого невеликого коминчика і просунула «Торговця мріями» крізь решітку. Проковтнувши комок у горлі, вона стала на коліна і без трему в руках поклала рукопис у куточок комину. Полум’я охоче, вбивчо почало лизати назавжди втрачені аркуші. Емілі схопилась обома руками за серце і споглядала це видовище широко розплющеними очима, згадуючи, як колись вона вкинула у вогонь свого старого жовтого зошита, щоб тітка Елізабет не могла прочитати його. За мить рукопис уже став миготливим скупченням вогників, ще за декілька секунд він перетворився на купку попелу, в якій де-не-де видніли примарно-білі слова на тлі почорнілих папірців, ніби докоряючи їй.

Її охопив жаль. Нащо вона зробила це? Нащо спалила свою книгу? Либонь, це не було добрим учинком. Зрештою, це була її книга. Це ж гріх — палити її. Вона знищила щойно щось неймовірно дорогоцінне для неї. Що у старі часи відчували матері, принесені в жертву діти яких проходили крізь вогонь до Молоха[12], коли минали хвилювання і релігійний трем? Емілі відчувала, що тепер вона їх розуміє.

Від її книги, її милої книжечки, яка була для неї такою чудовою, не лишилося тепер нічого, окрім попелу — маленької жалісної купки чорного попелу. Невже так могло статися? Куди поділися всі дотепи, весь сміх, увесь чар, що, здавалось, аж мерехтіли на сторінках? А всі милі серцю мешканці книги? А та таємна втіха, яку вона вплітала у кожного з них, як місяць вплітає своє світло у темні сосни? Залишився один тільки попіл. Емілі стрімко здійнялася на ноги, відчуваючи відчай незворотної втрати. Вона мусить забратися звідси — куди завгодно, аби лиш не бути тут. Її маленька кімнатка, така мила і затишна, така люба, зараз перетворилася на в’язницю. Геть, куди завгодно, у свіжу холодну осінню ніч із її сірими примарами — подалі від стін та обмежень, від тієї маленької купки темних пластівців у комині, від докірливих привидів героїв її вбитої книги… Вона кинулася геть з кімнати й блискавично вибігла до сходів.

Тітка Лаура до кінця своїх днів не пробачила собі, що того дня залишила свого кошика для рукоділля на верхній сходинці. Вона ніколи ще такого не робила. Вона саме несла злощасного кошика до своєї кімнати, коли тітка Елізабет голосом, що не терпів заперечень, покликала її в кухню, бо не могла щось знайти. Тітка Лаура поставила кошик на верхню сходинку й поквапилася допомогти тітці Елізабет у пошуках. Вона відлучилася лише на хвильку. Однак цієї хвильки виявилось достатньо для рокової появи Емілі. Заплакана дівчина перечепилася через кошик і почала падати вниз по довгих крутих сходах Місячного Серпа. На мить вона злякалася, на мить зчудувалася; спершу відчула смертельний холод, потім її кинуло у пекельний жар; вона здіймалася високо над цілим світом — і падала у небачені глибини. Потім був нестерпний різкий біль у нозі — і більше нічого. Коли Лаура та Елізабет вбігли до кімнати, біля підніжжя сходів лежала тільки зім’ята купа шовку з клубками та панчохами, розкиданими навколо, та нахилені під дивним кутом ножиці тітки Лаури, що так жорстоко простромили дівчині ногу.

Від жовтня й аж до самого квітня Емілі Стар була у ліжку або ж сиділа в кріслі у вітальні та спостерігала за нескінченним рухом хмаринок, які вітер гнав понад засніженими пагорбами, а чи втуплювалась у незмінно прекрасні зимові дерева в оточенні принишклих білих полів, і гадала, чи зможе вона бодай колись знову ходити, чи все життя шкутильгатиме, неначе жалюгідний каліка. Вона отримала якусь незрозумілу травму спини, стосовно якої лікарі ніяк не могли дійти згоди. Один з них казав, що це дрібниця, яка незабаром сама мине. Двоє інших похитували головами, й загалом стан Емілі їх дуже тривожив. Зате всі говорили одне й те саме про ногу. Ножиці прорізали дві страшні рани: одну на гомілці, іншу на підошві стопи. Через це розпочалася гангрена. Декілька днів Емілі перебувала на межі життя і смерті, згодом постав вибір між уже значно меншим ризиком смерті та ампутацією. Тітка Елізабет їй перешкодила. Вона похмуро сказала, що, на думку Мурреїв, Господня воля не полягає у тому, щоб