Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— Похвалився чим добрим, — несхвальне похитала головою дружина.
— Сам знаю, сам знаю, що цим не похвалишся, — загарячився Кушнір. — Але двадцять п'ять разів їздили за обладнанням, та ще перед жнивами, нема в мене ніякої сили. Ніякої! Я не винен, що багрії тугіше нас обертаються.
— Так уже й тугіше, — недовірливо поглянула на чоловіка. — Який сад у людей! На п'ятдесят гектарів. А ставки! А ферми!
— Зате в нас коні на весь район. І побачимо, в кого вищий врожай буде… На тебе твій чоловік нічим не вгодить. Прямо не жінка, а типовий голова ревізійної комісії. З твоєї ланки я хочу забрати Людмилу Чебрик.
— Це для чого? — занепокоїлася Ольга Вікторівна.
— На птахоферму поставимо її, — взяв на переляк дружину.
— На птахоферму ми Людмилу не віддамо, — рішуче промовила Ольга Вікторівна. — 3 неї зразковий буряковод росте. Нарік така ланкова буде — з доски пошани не сходитиме.
— Ну, в тебе, послухай, усі одна другої кращі.
— Таки усі! Погано, коли голова не помітив цього.
— Ні, дещо помітив.
Розмова із жінкою трохи понизила настрій Кушніреві, але, пішовши відпочивати у другу кімнату, він швидко з задоволенням поринув у нові господарчі турботи, почуваючи під собою міцну базу: адже електрообладнання значилось не в якихось планах, а, любовно перевірене руками, ждало біля річки свого часу. Тепер можна мріяти на всю широчінь. Він не такий хлопчисько, як Леонід, щоб на голому місці… «Бач, почав поступатись сьогодні, зрозумів, що то значить правильно вести господарство» — а в глибині душі Кушнір розумів, що й він дечим поступився перед Леонідом.
— Чекай, чекай, що це таке?
В саду зашерехтіли обережні кроки, потім дві тіні нахилились до яблуні.
— Льоню, уже пора додому.
— Пожди трошки. Я, Надійко, ще і надивитись на тебе не встиг. Знаєш, чудно якось: здається, що навіть за все життя не надивлюсь на тебе.
— І мені так здається.
— Ти, Надіє, наче з картини зійшла…
«Хто б подумав, що цей шибеник на такі ніжності здатний!» — Кушнір відійшов од вікна. Слова забубоніли глухіше, нерівним сівом дощопаду. Та вже вони порушили рівний і радісний біг думок, звідкись хмарами нагнали почуття здивовання, жалю і підсвідомої тривоги… Невже це його дитина уже стрічає молодість і любов?
Через якийсь проміжок часу голосніше задзвенів голос Надійки:
— Льоню, іди. Скоро батько прокинеться. Він удосвіта, до сонця, з дому виходить.
— Ну й що?
— Як то що?
— Чого ти мене батьком лякаєш? Не раз ми вже посварилися із ним. І це на користь пішло. Чудесний був би з твого батька господар, аби тільки з більшим розмахом робив.
І ці слова зразу руйнують ліричний настрій Кушніра. «Іще мене повчати буде. Який господар!»
— Та сьогоднішній план побудови електростанції дуже інтересний. Тільки недобре, що таки не витримав — вирвав у квітчан більше лісу, аніж треба. Хоч в чому-небудь, а проявить скупість. Хитрий, хитрий, — розсміявся Леонід, не почуваючи, що копіює інтонацію Кушніра.
І в цей час із вікна пролунав уїдливий голос голови:
— Леоніде Полікарповичу, Леоніде Полікарповичу, чи не час вам відпочивати? Про розмахи всякі і вдень мені розповісте…
XXІX
Похмурим повертався Крупяк із міста. Президія райвиконкому визнала його роботу незадовільною, і в строгому рішенні він не тільки відчував свідчення Романенка, а й початок кінця своєї діяльності на науково-дослідній станції. Це зараз не відповідало його планам. Знову згадав про тол і вирішив якнайскорше позбутися його.
«Хай Карпо десь приховає».
Надвечірні тіні уже покривали луги, коли він побачив у долині високу постать Сафрона. Горблячись, Варчук швидко громадив пахуче сіно і зносив у валки.
«Скільки накосив, — з подивом оглянув покоси, які начебто хтось засівав рухливими кониками. — Перерветься від зажерливості».
— Добрий день, — радісно привітався з ним Сафрон, витираючи з лоба кетяшину поту.
— Доброго здоров'я. Ви, я бачу, щось можете нажити від такої спішки.
— Не наживу, — впевнено відповів Варчук. — Я ще стільки викосив би — і нічого. Коли чоловік чує копійчину в руці — тоді сила сама прибуває.
— Правда ваша. Я вже, Сафроне Андрійовичу, помічаю, що ви навіть на старості літ бігати починаєте. Бачив, як якогось дня од ставків сюди шпарили.
— Мусив бігти, щоб і коло риби, і коло сіна встигнути, — похмурнів Сафрон.
— Скажете Карпові, щоб до мене заскочив.
— Коли?
— Завтра чи позавтра. Тільки ввечері хай забіжить.
Але Крупяк не дочекався Карпа ні в четвер, ні в п'ятницю. «Знов десь паскуда по ночах промишляє. Доведеться самому вивезти небезпечний багаж на островок».
З цією твердою думкою, не роззуваючись, ліг на ліжко і швидко заснув сторожким сном: все здавалось, що хтось ходить попід домом…
І раптом, наче птиця дзьобом, щось ударило у вікно. Крупяк зразу ж, підсвідомо, скотився на підлогу.
На синій шибці, гасячи місячну порошу, лапою коршака заколивалася чиясь чорна рука.
«Вискочити в лабораторію — і через вікно до Бугу», — вихопилась перша думка. До болю в пальцях затис плетену ручку пістолета, легко сковзнув до дверей і в цей час почув пересохлий голос:
— Омеляне! Відчини.
«Крамовий, — аж сплюнув спересердя і радості. — Носять його чорти по ночах».
Напружений гул почав одлягати од голови, тіло стало млявішим. Гримлячи засувами, відкрив двері, і нічний гість важко увалився в сіни.
— Полохливий ти, ой, полохливий, — невесело пожартував Крамовий, повторюючи давні слова Крупяка. — Бачив, як ти з ліжка галушкою ляпнув.
Незадоволення зразу ж насупило рухливе обличчя Омеляна: не любив, коли хто-небудь, хоч краєчком, зачіпав його самолюбство.
«Теж хоробрий знайшовся», — презирливо відтягнув назад нижню губу.
— Чого ж сміливий по ночах блукає?
— Лиха година заставила, — Крамовий лантухом упав на стілець, схопив голову руками. Почувши на собі доторк місячного проміння, одсунувся од столу в темний куток.
— Що трапилось? — тривожно запитав, не спускаючи очей з пожовтілого, як старе сало, обличчя Крамового.
— Кошовий нарізався. Докопався до багатьох справ… Сьогодні мене з партії викинули. Боюсь, щоб іще діло далі не пішло…
— От тобі й твоя хвалена обережність. На Горицвітові спіткнувся?
— І без нього пеньки знайшлися. Ти ще не знаєш Кошового.
— Та трохи знаю, — задумався Крупяк. —
