Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

Карпо аж скривився і пригнув голову, наче його по потилиці вдарили.

— Ну, і за харч двісті, — продовжував Шкаварлига.

— Так це чотириста за місяць!? — аж підскочив. — «Ще йому, вовкулаці, доведеться доплачувати».

— Чотириста. І не за місяць, а за половинку.

Карпо позеленів. Ненавидящими очима зміряв масивну постать Шкаварлиги. «Оце вскочив у лавочку. Останню шкуру здеруть».

І вперше за півмісяця він побачив на відквашених губах лісника щось подібне до усмішки. Одну за одною він красиво викинув на стіл три пачки грошей.

— Це ще тобі за труди залишилося.

«Триста рублів! За місяць — шістсот чистоганом», — зразу перемінився Карпо, з глибокою подякою поглянув на Шкаварлигу.

— Тільки заховай подалі своє добро, бо тут хлопці, теє, оббілують тебе, що й не зоглядишся.

Карпо підійшов до столу і з радісним подивом, як квочка над курчатами, розпростерся над ним: в кожній пачці було по тисячі карбованців.

— Хазяїне! Дорогий мій! — ще сам собі не вірячи, перехопив тверду руку Шкаварлиги, притис її до уст.

— Га-га-га, — моторошно забухикав той, ошкірюючи довгі міцні зуби, що так тіснилися, наче виштовхували один одного. — Прорвало? Знаю, кому плачу. Тепер ми, теє, витиснувши супротивників, живем, як князі. Та й робив ти совісно. Скільки лісу, теє, перевів. Гори!..

Збудоражений Карпо побіг до Миколи.

— Став чверть горілки, — стрінув його той п'яними очима.

— Поставлю, — розщедрився Карпо. — Грошей у мене ого-го-го!.. Невже так дорого ціниться стружка?

Микола оглянувся навкруги і тихо промовив:

— Ціна підходяща. Машина торцю дає… тридцять тисяч карбованців.

— Тридцять тисяч? — вражено вигукнув, а Микола покосився:

— Гляди, помовкуй мені! А то як узнають про нашу лавочку… бач, зрадів, мов теля на прив'язі. Гроші в голову вдарили?

— Вдарили, — радісно погодився Карпо.

XXXІ

Посивіло поле. Важкий колос нагнувся донизу, і жито живою сіткою хилилось на південь, зрідка просвічуючись червоною квіткою маку. А далі, за житами, трепетали крильцями синюваті при корінні вівса і погойдувалась золотими литими хвилями червона пшениця.

Мліло, густо пахло чебрецем і врожаєм повне літо. Волоття проса дівочою рукою кликало до себе в гості колгоспника. І все поле красувалось перед ним, як стишена щаслива молодиця.

Врожайне літо завжди наливає хлібороба добрим спокоєм і певністю; так наливає воно колос дорідним зерном.

Але Григорій тепер втратив і спокій, і рівновагу. Похудів і став таким скнарою, що Василина тільки з подивом і прихованою насмішкою дивилась на нього. Одного разу вона вирвала кілька колосків із дослідної ділянки і радісно повідомила Григорія:

— В кожному колоску по шістдесят-сімдесят насінин. Із кількох колосків жменю зерна натеребила.

— Цілу жменю? — перелякався Григорій.

— Еге ж, — не розчувши інтонації, з гордістю промовила молодиця. — Врожай — просто як в пісні співається.

— Це як почне кожен переводити по жмені зерна, то швидко на нашій ниві всім колоскам голови поскручують, — сердито почав вичитувати Григорій. — Тут кожна стеблина вагу має. Гляди, Василино, більше і рукою не торкнися до жита. Я вже якось сам полічу, що дасть поле.

Григорій і тепер схитрував. Він уже давно на самоті полічив, що кожен квадратний метр має від 650 до 680 колосків. Приблизно, завмираючи од радісного сердечного щему, обрахував, скільки дасть гектар, але нікому про це й слова не сказав.

Коли ж одного разу побачив, що понад дорогою худоба витолочила вузьку стежку жита, розлютувався, наче вогонь. Василина злякано відійшла подалі од нього: вперше почула з його уст лайку. Цього ж дня Григорій воринами обгородив ділянку від дороги, а дома сказав Софії:

— Піду ночувати в поле.

— Чого?

— Сама повинна догадуватися, — почав підшукувати переконливі слова, щоб не подумала дружина чого іншого. — Сьогодні якась вража личина половину нашої ділянки витолочила.

— Половину ділянки? — з жахом вигукнула Софія.

— Ну, не половину. Трохи менше, — поспішив заспокоїти. — Але добрий кусок у землю вбила. І досі серце болить. Перед самими жнивами якийсь ворог може всю нашу роботу… Візьму дробовик…

— Іди, Григорію, — погодилась Софія. — Тільки одежину захвати з собою.

— Не треба. Ночі тепер гарячі. Тільки й добра у широкому полі. А як перепели співають! Ходімо разом, Софіє, — роздобрився і пригорнув дружину.

— Коли б не діти, — із зітханням промовила. І так зраділа, що аж зблідла, покірно підійшла до чоловіка, як підходять діти до батька. І Григорій, налитий почуттям жалощів і радості, приголубив дружину, поцілував, швидко вийшов на вулицю, затиснуту з двох боків вишняками та яблунями.

Шорстке вусате огудиння сп'ялося на пліт, дотяглося до дерева, і на гілці зав'язався білий гарбуз, а на ньому умостився пучок ясночервоних, іще недозрілих вишень.

Тепер усе село потопало в садках. Здалека воно нагадувало густу діброву. І Григорій не без гордості згадав, що і його турбота красується червонобокими яблуками, нахиляється до родючої землі обважнілими вітами, стукає плодами у нові вікна колгоспних хат.

«Щось будівництво театру затягується… Треба перевірити, як Сафрон працює на ставках», — вийшов у поле, і зразу ж жита, обступивши вузькі гони, прикрили його золотими хвилями. Забувши щоденні турботи, він вологими од щастя очима оглядав нові ниви, як до своїх дітей, торкався до них руками, радісно усміхався, коли колос пощипував йому міцні, затверділі від праці руки. Хотілось заспівати, але стримав себе, скоріше пішов до завітної ділянки…

В день жнив у село приїхала з району комісія. Василина зі своєю ланкою вижала через всі гони дві смуги, і жатка-самоскидка підійшла до жовтої двометрової стіни. Застукотіли ковалики, замахали руками зубасті граблі, вигинаючись з натугою, скинули на стерню віяло врожаю і… обламались.

— Ні, я такого жита косити не буду, — усю машину потрощить. А собі навіть півтрудодня не зароблю, — скочив з залізного сидіння Леонід Сергієнко.

— Що? Не пройде жатка? — ледве стримав усмішку Григорій.

— Куди їй крізь такий мур пробитися. Зразу аж застогнала і затріщала від напруги. Ну, і вродило ж! — в захопленні підійшов Леонід до жита. — По ньому і комбайн не пройде — обломиться. Тільки на половині хедера треба пускати.

— Ні, Льоню, і на половині не піде, — твердо промовив Василь Прокопчук. — Тільки на чверть хедера зможе робити.

Справдились Василеві слова.

Надвечір хвилююча новина облетіла все село: дослідна ділянка дала триста вісім пудів зерна…

— Чув? — запитав Варивон Дмитра.

— Чув, — стримано відповів, прямуючи до свого лану гречки.

— І що скажеш? — допитливо подивився на товариша: чи дуже переживає, заздрить.

— Тепер досвід Григорія треба перенести в бригаду, на широке поле, — спокійно відповів, зриваючи блакитну квітку чебрецю, — Григорій кріпко попрацював. Грудьми робив. Як ти думаєш?

— Авжеж, — погодився і здивувався: чи справді так спокійно на серці