Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— В хороші руки попало зерно. Не жаль…

— Переможе вона тебе у змаганні.

— Навряд. Ми у грунті більше вологи зберегли. І бджоли наші проворніші за багринівських.

— І до цього додивився?.. — розсміявся.

— Бригадир. Це як музика звучить, — і собі усміхнувся. — Може до моєї хати заїдемо?

— Можна. Ти, Дмитре Тимофійовичу, може іще наперсток гречки вділиш? У тебе, здається, то найбільша мірка для зерна?

Дмитро розсміявся легким, радісним сміхом, вивчаючи кожну рису дорогого і по-простому людяного обличчя. Щось хороше і значиме хотілося сказати Кошовому, але надійшла якась внутрішня напруженість, незручність: а що коли подумає чоловік — піддобрююсь до нього? Немало ж усяких увивається біля начальства, медом розливаються, щоб собі якусь вигоду дістати.

— Як бригада працює?

— Нічого. Поки ніхто нас не переганяє.

— А газети людям читаєш? Книги читаєш?

— Книги?.. — і вже Дмитро не знає, куди подітись від допитливого ока. Ні, він більше про роботу думає…

— Це дуже недобре, коли чоловік свій шматок поля більше знає і любить, аніж колгоспників, що працюють із ним. Бригадир не лише ниву, а людей, людей повинен вирощувати. Він не тільки господар, а й вчитель. Ти не прав, Дмитре Тимофійовичу, коли говориш, що для високого врожаю потрібно лише сонце, вода і добриво. Саме головне — більшовицька пристрасть потрібна. І глибоку помилку робить той, хто дивиться на бригаду як на групу людей, яким за роботу пишуться трудодні. Це сім'я — дружня, вольова, творча, збратана в труді, як розвідники на фронті. Гаразд, що ти сам учишся, але й своїх колгоспників учи, прищепи усім любов і до наукової книги і до гарячого більшовицького слова, яке змінює наше життя і землю. Люди, кадри вирішують все.

Пам'ятаєш ці слова?

— Пам'ятаю, — трепетно відповів, все. глибше відчуваючи, скільки в нього діла не зроблено. Болісне і честолюбне відчуття (Дмитро хотів кращим бути в очах Кошового) почало відпливати, як хмара; прояснювались нові обрії, ще ледве вловимі, але вже вони до краю переповнювали схвильоване серце.

— Розумієш, Дмитре Тимофійовичу, бригадир — це одночасово і батько, і командир. Та ще який командир! Він не перед боєм отримує поповнення, а роками знає, вирощує людей. А зможеш ти зараз на кожного члена бригади довіритись так, як на самого себе? Знаю, що Варивон Очерет великий твій друг, — усміхнувся Іван Васильович. — Такими твоїми друзями — справедливими, міцними, гордими, роботящими, розумними — повинна бути вся бригада, увесь колгосп. Наскільки це зміцнить нас, наскільки стане кращим життя. Розумієш, Дмитре Тимофійовичу?

— Розумію. Спасибі за науку. Я її за вітром не пущу. — Гордовито випростався і ясно поглянув у задумливі очі Івана Васильовича.

Другого дня Крупяк прийшов у райпартком з перспективним планом, Іван Васильович уважно прочитав його, щось довго обраховував на аркуші паперу, а потім тихим голосом, що виключає усякі заперечення, сказав:

— Тепер ми вам, товаришу Моторний, відріжемо сорок сім гектарів лугу — рівно стільки, скільки ви зможете освоїти.

— Сорок сім? Це насмішка!? — вражено вигукнув Крупяк і піднявся із стільця.

— Сорок сім — і ні сотої більше. Ми не маємо права так господарювати, як Охрім біля своєї свити. Коли ж збільшаться ваші можливості — може ще щось додамо. Їдьте завтра на свою ділянку з завідувачем земельного управління і приступайте до роботи. Бажаю успіху.

— Так я напишу…

— Пишіть. Це ваша особиста справа. Паперу можете в друкарки взяти, — різко перебив, збираючи зморшки на високому чолі, напівзакритому кучерявим чубом.

XXVІІ

Тепер Григорій зачастив до Крупяка. Спочатку з великим довір'ям ловив кожне слово директора, а потім інколи почали з'являтися сумніви. Одначе Крупяк розбивав їх легко і впевнено, вміло орудуючи цитатами, порівняннями, аналогіями і фактами з наукової діяльності великих вчених.

— Наука — не битий шлях, де все ясно і один рецепт. Ось послухай, — і заливав Григорія новими доводами.

Одначе один неприємний випадок охолодив повагу Григорія до Крупяка і навіть породив підозру — можливо, тому, що болісно сприйняв до серця те, що було таким дорогим.

Коли буйні жита на дослідній ділянці пішли в трубку, Григорій завагався: чи варто їх підживлювати азотистим добривом і калійною сіллю. За порадою звернувся до Крупяка. Той уважно вислухав його, замотав головою.

— Ні в якому разі, ні в якому разі. Виляже ваше жито і не підведеться. Тоді будете косити на пашу свою працю.

Григорій послухався і обсіяв ділянку тільки суперфосфатом. Через кілька днів, у неділю, він знову заглянув на станцію, але Крупяка не було дома.

— Ну, як діла, товаришу начальник? — весело зустрів його на стежці дослідник флори високий смаглявий Яків Романенко. — Може, в шахи загуляєм?

— Нема часу, — завагався Григорій.

— Боїшся мата одержати? — засміявся задиристо. Якось особливо умів сміятися чоловік: кожна риса жадібно допитливого обличчя сповнювалась зверхньою розуміючою насмішкою.

— Винось шахи, товаришу флора.

— Оце інша справа, товаришу начальник.

Полягали на траві біля Бугу, беззлобно пересварюючись, вткнулися в лаковану дошку. Переміг, правда, не без труднощів, Романенко, і знову почав насміхатися:

— Це тобі, товаришу начальник над рослинами, не ділянки доглядати. Проморгав свою королеву. Гляди, щоб іще чогось не проморгав. Ну як, підживлював своє жито?

— Підживлював. Тільки селітри і калію не вніс.

— Чому?

— Щоб не вилягло.

— Який ти обережний став! — здивовано засвистав Романенко. — У шахах в тебе більший розгін… Це добриво якраз пішло б на утворення зерна, а не листя і стебла.

— Невже?

— От тобі й невже, я ж тобі говорив: ти не тільки королеву проморгаєш.

— Це мені ваш директор товариш Моторний порадив.

— Ну, я не директор, — загарячився Романенко, — але такої дурниці ніколи б не городив. — Як вітром здуло його хитрувату насмішкуватість. Обличчя стало зосередженим і впертим.

— Невже товариш Моторний міг помилитися?

— Помилитись? — для чогось перепитав Романенко, скубучи рукою молоду травицю. — Може, тут щось і більше є, ніж помилка…

На стежці з'явилася невисока постать Крупяка. Він підозріло і насмішкувато оглянув Шевчика та Романенка. Така дружба найменше подобалася йому.

«З цього молодого шпака не можна очей спускати. Усе йому не подобається. До всього йому справа є. Теж мені науковець. Тільки з вишу вискочив, оперитися не встиг, а вже на західні наукові світила починає тінь наводити. Лисенковець жовторотий. Якось треба непомітно сплавити його зі станції, бо це із тих ранніх, що до самого корінця докопуються».

— Ну, чемпіони, хто із вас перемагає? — невимушене засміявся, підходячи до шахістів. — Може, зі мною хтось позмагається?

— Можна, — відповів Романенко. — Яка рука?

— Права… Знову мені чорні!

— Ви завжди чорними граєте, — покосився