Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— Да, я так думаю, — твердо відповіла Марта. — Люди вам законом все простили. Почніть по-інакшому своє життя.
— Нерозумна ти, Марто, — хотів вилаяти її, але вчасно і стримався. — Ще мало ти знаєш життя людське. Півень солов'єм не заспіває. І давай ми більше про це не будемо говорити із тобою. Кожен, звісна річ, живе по-своєму: коняка знає своє стійло, невидющий кріт — нору, а птиця — гніздо. З одним аршином до всього не підступиш. Я краще для себе викохуватиму яблука, аніж для всього циганського табору, — їдко натякнув Марті на її роботу і зразу ж осмикнув себе назад, заговорив тихіше, навіть приязнь забриніла в голосі: — Старий я вже, Марто. Мені скоріше про смерть думати, ніж про ваші колгоспи.
Але молодиця вловила фальшиві ноти в голосі, задумалась і вже майже нічого не говорила.
Вигодував ворога… Тільки один Карпо може порадувати», — важко зітхнув, проводжаючи Марту до порога…
Одначе не довелося Сафронові обминути колгосп. Якось надвечір приїхав з району Омелян Крупяк. Радісно привітався, заметушився по просторій Карповій хаті, наповнив її словами і безтурботним сміхом. Ніколи, подивившись збоку на цього непосидючого, хвальковитого, недалекого на перший погляд чоловіка, не можна було б подумати, що за цією зовнішньою тріскотнею приховується майже інстинктивна настороженість, недовіра і холодний, жорстокий розум.
— Тепер я на деякий час заживу хуторянином. Уже й місце облюбував, вибрав для своєї станції — над самим Бугом, біля вашого села. З половини мені зберуть луги. Випасатиму корів, їстиму українську холодну сметану та гарячі вареники і сам купатимусь, як вареник у маслі. Директор! — самозадоволено вдарив себе рукою по животі і розсміявся.
— Омеляне, візьми мене до себе. Буду в тебе завгоспом. Кожну стеблину допильную. І тобі буде добре, і мені непогано. Мені…
— Ні, Сафроне Андрійовичу. З цього пива не буде дива, — зразу ж перебив, і темносірі очі мигнули вогнем лукавства.
— Чому? Боїшся? — розсердився Сафрон.
— Ха-ха-ха! Коли б я боявся, не грався б з вогнем. Ви ж бачите, що по вуглячках танцюю і витанцьовується поки. Не без інтересу живу, а думаю ще краще жити, розмахнутись на всю свою вдачу, — і театрально простяг руку до висячої лампи.
— Та уже бачу: починаєш розмахуватися і забуваєш тих, що тебе рятували.
— Не гарячіться, Сафроне Андрійовичу. Від злості печінка буде боліти, — і знову засміявся. — Я для вас кращого хочу. Моє діло таке: не сьогодні-завтра про мене можуть пронюхати — і знову: «Піднімай, сово, крильця», — проспівав надтріснутим тенорком. — А ви за мною не вженетесь — літа не ті, діла не ті… ну й почнуть вас допитувати: чого це завгоспом стали, які зв'язки мали зі мною і всяку мізерію, що дальніми таборами пахне. А ви ж побували вже там…
— Це ти правду кажеш, Омеляне, — з зітханням погодився Сафрон. — Що ж, доведеться мені потроху торгівлею зайнятися. Не хотілося б на старість кості поїздками тривожити.
— Не радив би, — ненадійне це діло, — споважнів Крупяк. — Всякий дідько буде чіплятися. Моя вам рада — вступайте до колгоспу.
— Спасибі за таку раду. Вона так мені до серця, як мотузок на шию, — нахмурився Сафрон і нервово пройшовся по хаті. Обвислі фіолетові сережки навколо очей здригалась, окреслюючи лінії глибоко захованих неспокійних прожилок.
— В житті нам багато чого не до серця, а мусимо терпіти, приноровлюватися, фарбуватися, таке явище по-вченому «мімікрія» зветься: хочеш, щоб не з'їли тебе, — маскуйся під оточення. Дорого вам буде коштувати стати якимось сторожем у колгоспі? Воно навіть зовсім непогано: ходиш собі вночі, на зорі любуєшся, калаталом постукуєш…
І не помічав, як темним рум'янцем наливалося обличчя Сафрона, злісно тряслися посірілі уста і пересмикувались чорні з сивиною вуса.
— Що ж це ти — насміхатися з мене задумав? Щоб я, господар, найкращий господар на все село, тепер на втіху злидням з калаталом ходив? Своє серце в домовину закалатував? А не діждуться вони!
— Тату, чоловік діло говорить, — поволі промовив Карпо. — Він вам чим зуміє поможе. Викосите яку десятину лугу, сіно привезете собі чи продасте. А робити доведеться в колгоспі: така наша планета.
— Будете косити скільки схочете, — розщедрився Крупяк. — А про планету ти, Карпе, даремне заговорив. Скоро вона переміниться.
— Я це і в тридцятому році чув од вас, — недовірливо і насмішкувато поглянув на Крупяка, поправив огнистий чуб, що упав на очі.
— Не буду говорити про тридцятий рік, а про теперішній стан скажу. Послухай, розумна голово, які реальні сили дозріли на Заході.
І почав на клаптику паперу досить вміло креслити карту Західної квропи. Карпо слухав уважно, але недовіри його Крупяк не міг розвіяти.
— Поживемо — побачимо. Наше діло тепер теляче: живи і на прокурора молися, як на бога, — натякнув про крадіжку.
— Дурень ти! — зрештою розсердився Крупяк. — Коли так будеш думати, то й поженуть тебе, як теля, на заріз. Усе треба наперед розміркувати. Ось слухай сюди, яким шляхом повинно йти твоє життя.
— Ну, ну, поворожіть, — з недовірою покосився на Крупяка, але слухав з увагою, прикидаючи, що той-таки дещо тямить. Тільки дуже вже багато торохкотить… Довелося Сафронові, чи не вперше в житті, низько, і то не раз, поклонитися людям. Заховавши зверхньою покорою злобу, розчавлену гордість і презирство, ходив і до Кушніра, і до Бондаря, і до бригадирів, і до рядових колгоспників. Тільки обминув Дмитра.
— Життя тепер моє взяло другий поворот. Соромно і гидко, що колись так жив. На засланні передумав над усім, почав перевиховуватися. На лісорозробці ударником став. За гарну роботу достроково випустили і документи справні дали, — показував засмальцьовані папірці.
Не один день попоходив Сафрон по нових подвір'ях, з подивом і злістю придивляючись і до молодих садків, і до ясниx будівель, і до веселих достатків, що якось по-новому світилися навіть в дитячих очах. І в усьому Сафрон бачив вкорочення свого віку, свою живу невблаганну смерть.
Немало пройшло часу, поки Варчука неохоче, з натугою прийняли до колгоспу. Вибрав собі Сафрон спокійну роботу: став сторожем біля рибних ставків. Відгодовував дзеркальних коропів, перегонив їх з ставка в ставок, косою очищав дно від зілля і потроху вечорами носив додому добірні рибини. Але ні від спокійного життя, ні від солодких коропів не поправлявся: вовча туга і злоба гризли його навіть і в снах. Досить було тільки стати — подивитися на свою колишню землю, доторкнутися до важкого стебла, що
