Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— Бо мої науковці об'їжджають мене, — віджартовується, не випускаючи жодної інтонації Романенка.
— Ні, в роз'їздах більше директор буває… Шах вашому королю. Нехай підіймає поли.
— Відступаю назад.
— А як же інакше!
— Помилку зробив.
— Це не помилка, а щось більше.
— Один хід був невірний.
— На мою думку — усі. Іще шах.
Крупяк почав нервуватися.
— Програю.
— Що й треба було довести!
«Ні, таки тол необхідно десь подіти, не тримати тут, — твердо вирішує Крупяк. — Цей жовторотий насмішник до всіх потайників добереться».
З тяжким серцем повертався Григорій додому, хоча й не знав, кому вірити: чи Романенку, чи Моторному Одначе сумнів не давав спокою, почала закрадатись підозра, шо неспроста Моторний порадив йому не висівати мінеральні добрива. Згодом Григорій напав у обласній бібліотеці на потрібну літературу і, сердячись на себе і особливо на свого порадника, вичитав, що мінеральне добриво тільки збільшило б урожай. Після того його цілу ніч мучили турботи, а ранок стривожив і налякав до півсмерті.
З заходу небо почало закипати брудножовтими хмарами. Світліючи, вони все вище піднімались угору, і раптом сипнув град. Холодні, завбільшки як лісовий горіх градини, просвічуючись двома темними колами, були на диво схожі на мертві риб'ячі очі. Земля вкривалася білою рухливою пеленою, і Григорій, сповнений внутрішнього болю, нашвидку одягнувся, схопив у руки шапку і кинувся в поле, ледве відчуваючи дошкульні удари градин. І чим далі він біг омертвілими вулицями, тим міцніше перемежовувались почуття страху і надії: здавалось йому — град зменшувався або рідше йшов з правого крила хмари.
На перехресті Григорій побачив невелику, очевидно, жіночу постать, незграбно запнуту великим брезентовим плащем. Щось знайоме було в прискореній ході, в характерному повороті голови. «Василина!» — здогадався, вже наздоганяючи молодицю.
— Ти куди, жінко добра?
— На поле, — сумовито глянули на нього потемнілі виразні очі. Усе обличчя молодиці було мокре. Пасмо густого волосся прилипло до чола. — Що буде із нашим житом? Стільки працювали…
— Не знаю. Здається, зменшився град… Зменшується!
Поки вони добігли до своєї ділянки, небо прояснилось, засиніло льодком, і сонце раптом обсіяло всю долину перебивчастим негустим сяйвом.
— Вилягло! Усе вилягло! — з болем вигукнула Василина і для чогось почала вигрібати з поля на дорогу добірні градини. Холодні мармурові грудки вогнем обпікали руки, затискали подих у грудях.
Григорій зупинився серед поля, почуваючи, як боляче каменіє його тіло. Жита, — неначе хто велетенським котком проїхався по них, — лежали на землі. Важко нахилився до ниви, перебираючи пальцями свою невсипущу працю. Стебла були перегнуті, але не переламані. І зразу ж зажевріла надія. Тихо підійшов до Василини, заспокоїв:
— Ще підійметься наше жито.
— Підійметься? — аж підвелася і поглянула заплаканими очима на Григорія…
— Неодмінно. Стебло міцне і ніде не перебите. Ось перевіримо всюди.
Обходячи ниву, додивлявся мало не до кожної стеблини. А сонце уже дужче пригрівало; запарувала земля, потім прокинувсь, дмухнув вітер, і все поле почало ворушитись, підніматись зеленим огнем.
— Григорію, ви бачите? — захоплено вигукнула Василина, І знову очі її просвітились сльозами.
— Дивлюсь, — радісно відповів, прислухаючись до такого рідного і дорогого шереху і шуму. І не витримав Григорій, щоб не похвалитись:
— Василино, ти бачила коли-небудь таке поле?
— Не бачила. Батько мій приходив позавчора з лісу. Подивився на нашу ділянку й тільки головою похитав. «Немало, — сказав, — прожив я, дочко, на землі, а такого дива не стрічав. Тепер і лаяти не буду, що цілісінькі дні пропадаєш на полі. Заслуга вам від людей велика буде. А держава, гляди, ще й медалями нагородить».
— Ну, то він уже хватив через верх, — злякано замахав руками Григорій, чуючи, як аж холодіє всередині від незвичного хвилювання. — Перехвалив нас твій батько.
— Перехвалив, — охоче погодилась молодиця, але вираз її обличчя говорив зовсім інше, ніж слова, говорив те, що було душевно зрозумілим і їй, і Григорієві.
Після пережитого страху вона тільки тепер відчула глибоку втому, але додому не йшла: хотіла побачити, коли підіймуться останні прим'яті гнізда буйного жита. Незабаром прийшов на поле Варивон. Ще здалеку гукнув:
— Воркуєте, вражі діти! Я зразу догадався, що ти, жінко, на побачення спішила. Гляди, щоб гарапник не погуляв по тобі.
— Гарапник два кінці має, — уся зарошена і щаслива, підійшла до свого чоловіка. — Подивись, яке жито у нас!
— З кожного колоска буде жменька. А чи скоро ти навчишся готові пампушки збирати? В Ободівському колгоспі, кажуть, уже на плодових ділянках четвертушки вина родять, а скоро й півлітри почнуть.
— Цить уже, — засміялась і вогкою рукою затулила уста чоловікові.
— Навіть і висловитись не дасть. Що то, значить, дай жінці рівноправіє, — з удаваною скорботою похитав головою Варивон. — Ну, пора уже додому… Григорію, а ти не думав над таким ділом: чи не можна стебло пругкішим зробити? Щоб, як лозина, було: куди хоч погнеться, а встане.
— Думаю, Варивоне, — коротко відповів, слідкуючи, як перекочуються полем обважнілі жита, пересипані янтарними, наче ягоди, краплинами.
Неквапною ходою, торкаючись один одного руками, Варивон і Василина пішли у село, а Григорій ще довго ходив полями, що прісно пахнули молодим відпаром.
Увечері зайшов на конюшню, оглянув коней, поговорив з конюхами і подався на короварню.
— Григорію! У нас сьогодні радість. Принцеса двох теляток привела! — вибігла йому назустріч міцнотіла завзята Катерина Прокопчук.
— Це добре. А чого у вас гній не вивезений подалі од короварні? Всяку нечисть, мух біля молока розводите.
— Вже двічі казала конюхам. Не слухають мене.
— А голові казала?.. Які телята славні, — підійшов до породистої корови, що саме умивала язиком своє дитя. Доторкнувся до телички, і Принцеса жалібно замукала, вивертаючи назовні вогкі, сумовиті очі. — Не плач, не плач…
Це були дрібні краплини на зелених листках буднів, одначе Григорій не міг обійтися без них, як не обходиться людина без хліба чи води. З проникнення в найдрібніші турботи дня складалося тверезе відношення до праці та людей, приходили нові роботящі задуми, і вони, мов надвечірнє сонце, єднали сьогоднішнє з прийдешнім.
Над сизою від роси долиною все нижче опускався вечір, пригинаючи молодика до неясних обрисів хатів. Біля рівчака Григорій наздогнав Софію. Задуманими очима подивилася на нього дружина і мовчки пішла по кладці, що, вигинаючися, розбудила занепокоєний плескіт.
— Софіє, чого ти така? — охопив на тому березі тонкі плечі дружини.
— Сьогодні, Григорію, від мене двох найкращих дівчат забрали, — тихо промовила, тісніше притуляючись до чоловіка.
— Як забрали?! — аж зупинився, обурений і лихий.
— Ти не кричи. Ланковими їх поставили. Сказали, що виросли в мене дівчата. Хай більше діло піднімають.
— Он воно що, — заспокоївся Григорій. — І ти боїшся, що не впораєшся
