Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук
Франко підвів голову, але не побачив перед собою гостей: час знову переніс його в коломийську ресторацію Ціти.
…Кава у філіжанці прохолола, й можна було, нахилившись, пити її губами без допомоги рук. П’ючи цілющий напій, Франко відчував, як зігрівається промерзле тіло, відтаює душа й повертається енергія. У Франка збудилося бажання розмовляти з кимось, сперечатися: хто ж то має прийти до ресторації, для кого прикрасили столики цвинтарними квітами, перед ким треба вступатися; а–а, хіба не все одно, пора вже йти до вчителя Кузьми на обід, там порозмовляє, Кузьма — розумний чоловік. Глянув спідлоба: біля вхідних дверей — обличчям один до одного, немов на траурній варті, — стояли, витягнувшись, метрдотель і кельнер; втім на сходах почувся тупіт, і Франко зрозумів, що час його закінчився; кельнер рвучко ступив до нього, та раптом зупинився, скам’янів, блідість покрила його обличчя, він сторожко, наче хтось цілився в його потилицю з револьвера, повернув голову, й тоді Франко побачив, як до зали, пропускаючи вперед даму, увійшов високий молодий пан у лисячому хутрі, перед ним доземно розкланювався й щось лепетів, знімаючи з клієнтів верхній одяг, метрдотель. Франко впізнав архікнязя Карла.
Підвівся й пішов до виходу, виминаючи сторопілого кельнера. Та сталося таке, чого не міг Франко й сподіватися: йому назустріч ішов архікнязь, одягнутий у кітель з еполетами й аксельбантами, він галантно, по–військовому привітався, стукнувши закаблуками, запанібратськи усміхнувся й заговорив:
«Вітаю найбільшого поета рутенського краю! О, не дивуйтесь, що знаю вас, я повинен знати всіх більш–менш визначних осіб, які гостюють у Коломиї під час моєї присутності. А вас, до того ж, супроводжували афіші з портретами й неабиякий ажіотаж… Зіто, — звернувся до молодої жінки в оксамитовій сукні, — ти завжди, буваючи в селянських хатах, допитувалася, чий то портрет висить на стінах поряд з іконами — ось перед тобою оригінал. Знайомся: доктор Іван Франко, духовний архікнязь рутенців! Я вас упізнав, пане Франко, над ставом; ви вже вибачте мені за ті мідяки: то такий народ, що без гроша й не поклониться… Чи не хочете чого–небудь попросити в мене?»
Франко з цікавістю приглядався до архікнязя Карла, який на випадок, боронь Боже, смерті його брата Фердинанда перейме кермо влади в старого Франца Йосифа; при останніх словах Карла поморщився, знехотя відказав:
«Я кланяюся вам, ясновельможний архікнязю, задурно, а якщо можу чогось просити, то одного: кидайте вже нашим людям срібло й золото, за мідяки перед вами скоро ніхто й не схилиться».
Обличчя архікнязя остигло, проте панібратська усмішка ще не відклеїлась від його губів; спохмурніла лише архікнягиня Зіта, вона зовсім не сподівалася почути такі зухвалі слова з уст рутенського доморощеного поета; Карл голосно засміявся, поплескав Франка долонею по плечу.
«Не треба гніватися. Я розумію: вас, поете, палить сором за своїх братів, які й донині не можуть позбутися рабських звичок, і ви докладаєте всіх зусиль таланту, щоб зробити їх милішими своєму серцю».
«Ні, не з гордощів я розпочав своє діло, тільки бачачи люд у ярмі, моє серце боліло», — проказав Франко в думці рядки із своєї поеми, а вголос мовив:
«Неволя, звісно, деморалізує людину: вчить на лапки ставати, лизати руку, котра б’є, всміхатися до тих, які катують його рід. Тому я все життя боровся за свободу, ваша ясновельможність».
«Мені важко, пане Франко, зрозуміти безплідні змагання рутенської інтелігенції за якусь ілюзорну волю. Чого вам ще бракне: панщина знесена давно, маєте конституцію…»
«Дозвольте, якщо можна, розказати вам одну італійську фацецію, я почув її в поїзді, їдучи з Туріна до Рима… Селянин, вертаючись з поля, поклав плуг на осла й сам сів зверху. Осел не зміг іти, тоді селянин взяв плуга на свої плечі й знову сів на осла, потішаючи його: «Тепер тобі буде легше».
Архікнягиня пирснула:
«Карле, чи не краще було б, щоб він розмовляв не з тобою, а з міністром юстиції?»
«Зі мною ті добродії розмовляли — і не раз, шановна пані», — уклонився Зіті Франко й попросив метрдотеля подати пальто.
«Та що ви, що ви! — замахав руками архікнязь. — Мені аж тепер стало цікаво розмовляти з вами. Я вже зустрічався з селянами, урядовцями, а з поетами ще ні… Метрдотель, подайте нам вина! Почекайте… ви що п’єте, пане Франко?»
«Я не п’ю».
«А все–таки… Яким напоєм ви почастували б ваш народ на великому святі? Кажіть, замовляйте…»
«Яким напоєм почастувати народ?.. Чистим підкріплюючим вином чи, може, наркотиком для приспання? Що за питання? Певне, що вином, я наркотиками не шинкую».
«Колосально!.. Традиційна розмова володаря з поетом, класичний сюжет… Ви знаєте, напевно, поему «Співець» нашого великого Гете: король хоче нагородити співця за пісню золотим ланцюжком, а він…»
«А він воліє співати за пугар вина… В нашій історії є складніший сюжет: князь Данило вбиває співака Митусу за те, що той не хотів служити в тяжкий для краю час».
«І на чиєму боці ви стоїте?»
«Народ їх сам розсудить, ваша ясновельможність».
«Що ж, народ розсудить і нас з вами, пане Франко».
«Так, тільки вас судитиме ваш, а мене мій народ. Ви вернетеся у свої краї, ми зостанемося тут».
«Правда, правда, — спісніло обличчя в архікнязя. — Я вже закінчую свій урльоп у милій моєму серцю Коломиї, незабаром повернемось до Відня».
«Щасливої дороги!» — вклонився Франко і ступив до дверей.
«Постійте, — зупинив його архікнязь. — Ви не могли б пояснити мені, чому вас рутенці називають своїм Мойсеєм?»
«Народ жде вождя», — відказав Франко й подався сходами вниз.
Почув за собою архікнязеве: «Постарів мій батько, надто добрим став, а їх давити треба», — і відповів йому в думці: «Не встигнеш…
