Четвертий вимір. Шрами на скалі - Роман Іванович Іваничук

за ним одностайно в країну благоденства. Неправда це. Де ж печать труду на пророцькому чолі, чому не похилилась у нього спина після довгого й важкого ходу на Сінай, куди поділися враз Датани й Авірони — уособлення рабської покори, заздрості, лінивства й злоби? Самі вступилися Мойсеєві з дороги, розтанули під отим сонячним промінням, що так щедро ллється на праведну землю з–над скелястих гір?

О ні! Не встигне ще пророк узяти ті скрижалі з вибитими на них словами, що закликають проливати кров і піт за волю, як підуть вони, темні й страшні демагоги, топтати їм дане долею благо, і аж тоді, коли розіпнуть пророка, перелічать йому кості, розчавлять, відберуть силу тіла й духа, аж тоді втямлять, що без проводиря жити не можуть, і лише після його смерті почнуть збирати кусні розбитих таблиць, складати їх докупи й відчитувати пророчу науку.

Ні, не таким буде мій Мойсей: за життя він згорбиться, зігнеться, тричі зневіриться, скрижалі в серці заховає, щоб не пропали, допише їх останніми краплями крові свого серця й залишить на горі Нево, щоб тоді, коли по його слідах підуть розбуджені ним люди, мов за матір’ю діти, могли знайти їх і набратися з них сили й віри перед битвою.

Так подумав я й вирішив поїхати до Італії, щоб побачити інший образ Мойсея — твір великого Мікеланджело.

…Уже мій поїзд мчить з Туріна до Рима через Геную й Пізу. З одного боку — Тірренське море, з другого — Апеннінський хребет, що зламується донизу терасами, на яких італієць викохує в жовтому супіску оливи й виноград, і супроводжують мене старовинні замки–кастелли, що увінчують вершини гір.

Їду в переповненому вагоні другого класу. Поруч зі мною чужі люди, проте чужості їхньої не відчуваю. Італієць привітний — без комплексу настороженого осадника, зовсім не схожий на польського шляхтича у Львові, відсутні в ньому й упокореність та запобігливість пригнобленого. Він почувається на своєму місці й не припускає навіть, що його присутність тут не бажана або що він людина другого сорту.

Рим. Спершу йду оглядати старовину. Форум Романум — розрите гробовище республіканського Риму, недогризок давнього життя. Колізей — краса руїни Риму імператорського, місце шаленого людського божевілля — вражає мертвим спокоєм. У Капітолійському музеї стою перед скульптурою галла; він лівою рукою обнімає мертве тіло коханої, яку тільки що вбив, а правою — перед обличчям римського завойовника — проколює собі мечем горло. Хто позував скульпторові, які жахливі сцени мусив він бачити? Прославляв перемогу римлян над варварами? Але ж ні, переможений галл — упертий, незламний. Невже митець, прозрівши перед кінцем світового панування Риму, визнав за новою силою величність і благородство? Ось прийде такий вродливий і сильний варвар і розтрощить непереможну, здавалось, імперію…

По крамницях — торги хрестами, образками, чотками, ляльками в червоно–жовтих убраннях папських гвардистів, алебастровими фігурками Мойсея…

Мені треба побачити живого мікеланджелівського пророка.

Спочатку йду до Ватікану. Ось яка вона, цитадель, з якої напливали до нас і «місія», й «чума». Як розгледіти її крізь зібрання шедеврів мистецтва? А таки через мистецтво.

Розписи Мікеланджело в Сікстинській капелі — крик протесту проти церковних пут; «Страшний суд» на олтарній стіні — документ конфлікту вільної творчості з церковщиною… На правій стіні — сцени з життя Мойсея, розписи Сандро Боттічеллі «Мойсей на Хориві» та «Покарання Датана й Авірона». Біля жертовника народ закидає камінням зрадників. Це станеться після смерті Мойсея: задуднять і пустині пісок на болото замісять, Авірона камінням поб’ють, а Датана повісять…

І врешті — собор Кайданів святого Петра. Скульптурна фігура Мойсея владно зупинила мене, я стрепенувся перед поглядом вождя; переді мною — не камінь, а жива людина титанічної сили й непогамовної енергії; Мойсей сидить на низькому п’єдесталі в благородній величавій простоті.

Великий майстер, коли вирізьблював його в каррарському мармурі, мав двадцять п’ять літ. Він втілював у ньому свій молодий геній і силу свого покоління, народженого Ренесансом. Камінь мусив ожити. Закінчивши роботу, Мікеланджело побачив перед собою живого пророка й заговорив до нього. Та Мойсей мовчки дивився на свого творця, ніби докоряв йому за те, що через тисячоліття примусив його знову ожити й знову мучитись своїм призначенням. Розсерджений скульптор ударив його по коліні молотком — той слід на мармурі залишився донині — й закричав: «Заговори ж до нас нарешті!»

Але й це не був мій Мойсей. Я удвічі старший від Мікеланджело, мені п’ятдесят, мій Мойсей повинен бути теж удвічі старший.

Він утомився. І вивів Єгова його з рівнин Моава на гору Нево, на вершок Пізгу, звідки видно Єрихон, і показав йому весь край: «Я показую тобі його, але не ввійдеш ти до нього, тебе відіпхнув власний народ, зневірений твоїм сорокалітнім проводом».

Це правда. Моєму Мойсеєві реаліст Азазель, дух зневіри, не раз розкривав контраст між пророцькими обіцянками волі й кривавою боротьбою за неї.

Я втомився. Я не готовий до тієї боротьби, в зародження якої вклав і свою частку. Не нам тебе провадити до бою… А битва розпочинається: повіяло весною. Ще ніби нічого й не сталося, та вже, немов коло замкнутого будинку, де жильці спали мертвецьким сном, вчувається якась метушня, у вікнах з’являються перелякані лиця: невже справді? Тріскає крига абсолютизму, надходить велика доба, в яку я не ввійду. Так бажалося з вами входить серед трубного грому… Та від мого останнього відміряє свій перший крок новітній воїн.

Озвись до мене, мій Мойсею, заговори, я маю що сказати поколінням.

І він озвався.

«Чи справді озвався? Чи маю я право стати перед своїм народом як його вчитель? — думав Франко, сидячи скраєчку крісла з опущеними на коліна руками; про Грималюка й Стефаника він забув. — Я ж уже не вчу, я так знесилів… Стою, втомлений боротьбою, на своїй горі й тільки тінь кидаю на табір. Сорок літ. І не ввійду… Немов сам собі напророкував, бо ж не мені, з порубцьованим невигойними ранами серцем, вести нове покоління в новий світ. Та,