Ім'я рози - Умберто Еко

Новіції не знали, що коїться, одначе своєю хлоп'ячою вразливістю відчували — як відчував і я — напругу, яка панувала на хорах. Проминуло кілька довгих хвилин мовчанки і замішання. Абат звелів проспівати кілька навмання вибраних ним псалмів, яких устав не передбачав для вечірні. Усі перезирнулись, а тоді почали тихо молитися. Повернувся наставник новіціїв, а з ним — Бенцій, який зайняв своє місце, похиливши голову. Хорхе в скрипторії не було, не було його й у його келії. Абат наказав починати службу.

* * *

Під кінець, ще поки всі зійшли на вечерю, я пішов покликати Вільяма. Він, одягнений, нерухомо лежав на своєму ложі. Сказав, що він не думав, що вже так пізно. Я коротко розповів йому про все, що сталося. Він кивнув.

При дверях трапезної ми побачили Николу, який кілька годин тому супроводжував Хорхе. Вільям спитав його, чи старий ввійшов до настоятеля відразу. Никола сказав, що йому довелося довго чекати біля дверей, бо в залі були Алінард і Аймар з Александрії. Увійшовши, Хорхе зоставався там якийсь час, а Никола чекай на нього. Коли Хорхе вийшов, то звелів провести себе до церкви, яка за годину до вечірні була ще порожня.

Абат помітив, що ми говоримо з келарем. «Брате Вільям, — несхвально сказав він, — ви далі розпитуєте?» І подав Вільямові знак сісти, як звикле, за його стіл. Бенедиктинська гостинність священна.

Вечеря минала похмуро, у ще більшій тиші, ніж звичайно. Настоятель їв неохоче, пригнічений важкими думками. Наприкінці сказав ченцям, щоб вони поспішили на повечер'я.

Алінарда і Хорхе далі не було. Ченці, шепочучись, показували один одному на порожнє місце сліпця. Наприкінці обряду настоятель запропонував усім відмовити окрему молитву за Хорхе з Бурґоса. Неясно було, чи він мав на увазі молитву за тілесне здоров'я чи за вічне спасіння. Усі зрозуміли, що на громаду ось-ось впаде нове нещастя. Відтак абат наказав, щоб усі з іще більшим поспіхом, ніж звикле, розійшлися на спочинок. І наказав, щоб ніхто — і він наголосив на слові «ніхто» — не виходив з опочивалень. Настрахані новіції вийшли першими, спустивши каптури на обличчя, похиливши голови, не обмінюючись звичними жартами, штурханцями, посмішечками, не підставляючи один одному ногу, як вони звикли пустувати (адже новіцій, хоч і майбутній чернець, все ще хлопчисько, і мало допомагають докори наставника, який нічого не може вдіяти з тим, що вони, з огляду на їх юний вік, часто-густо поводять себе як хлопчаки).

Коли старші монахи вийшли, я крадькома прилаштувався за гуртком, який в моїх очах вже утвердився як гурток «італійців». Пацифік шепотів до Аймара: «Гадаєш, Аббон й справді не знає, де Хорхе?» Аймар відповів: «Може, й знає. А може, знає й те, що звідти, де той є зараз, він ніколи більше не повернеться. Може, старий забагато хоче і Аббон втратив до нього терпець…»

Коли ми з Вільямом вирушили, про людське око, у бік притулку для прочан, ми помітили, як настоятель входить у Вежу через ще відчинені двері трапезної. Вільям вирішив зачекати трохи, а коли поблизу не стало видно нікого, подав знак, щоб я йшов за ним. Ми швидко перетнули порожній двір і увійшли в церкву.

Шостого дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я,

де Вільям сливе припадково відкриває таємницю, як увійти у finis Africae

Ми зачаїлися, немов два головорізи, за колоною біля входу, звідки видно було каплицю з черепами.

«Аббон пішов замкнути Вежу, — сказав Вільям. — Замкнувши ворота зсередини на засув, він зможе вийти тільки через оссарій».

«А тоді?»

«А тоді побачимо, що він зробить».

Ми так і не дізналися, що він би зробив. Минула година, а він все не виходив. Він пішов у finis Africae, сказав я. Можливо, відповів Вільям. Налаштований формулювати кілька гіпотез, я додав: може, він знову вийшов через трапезну і пішов шукати Хорхе. А Вільям мені: і це теж може бути. Може, Хорхе вже мертвий, далі припускав я. А може, він у Вежі і саме спроваджує на той світ настоятеля. Може, вони обоє деінде, і хтось інший зачаївся там на них. Чого хочуть «італійці»? І чому Бенцій був такий наляканий? А може, то була лишень машкара, яку він начепив на себе, щоб обманути нас? Навіщо він затримався у скрипторії після вечірні, якщо не знав ні як замкнути двері, ні як вийти? Може, він хотів спробувати пробратися в лабіринт?

«Забагато всіляких "може", — відповів Вільям. — Але з усіх тих "може бути" лише щось одне є або було. Зрештою, божественне милосердя дарувало нам лиш одну безсумнівно певну річ».

«Яку?» — спитав я, повний надії.

«Що брат Вільям Баскервільський, якому вже здається, що він усе зрозумів, не знає, як увійти у finis Africae. Ходімо до стайні, Адсо, до стайні».

«А якщо нас там застане настоятель?»

«Удамо із себе привидів».

Це не здалося мені наймудрішим рішенням, але я промовчав. Вільям починав нервуватися. Ми вийшли через північні двері і перейшли через цвинтар, а тимчасом вітер потужно свистів, і я молив Господа, щоб нам не зустрілася якась пара привидів, бо тієї ночі в обителі страчених душ не бракувало. Ми дійшли до стаєнь і почули, як коні стають дедалі неспокійніші, відчуваючи лютування стихій. Головні ворота стайні мали на висоті людських грудей широку металеву решітку, крізь яку можна було бачити те, що всередині. У темряві ми побачили обриси коней, я впізнав Гнідого, бо він стояв одразу ліворуч. Третій у ряду кінь, праворуч од нього, підвів голову, відчувши нашу присутність, і заіржав. Я усміхнувся і сказав:

«Tertius equi».

«Що?» — спитав Вільям.

«Нічого, я згадав собі бідолаху Сальватора. Він хотів звершити хтозна які чари над цим конем, і своєю латиною називав його tertius equi. A tertius equi — це буде u».

«Кажеш, u?» — спитав Вільям, який не вельми уважно прислухався до мого базікання.

«Авжеж, бо ж "tertius equi" означає не третього коня, а третю літеру коня, а третьою літерою слова "equus" буде u. Але все це дурниці…»

Вільям глянув на мене, і навіть в темряві я побачив, що лице його аж змінилося: «Хай Бог благословить тебе, Адсо! — сказав він. — Звичайно ж, suppositio materialis[302]: сказане слід розуміти de dicto, а не de re[303]… Який же я дурень! — Він сильно вдарив себе по чолі долонею, аж почувся ляскіт, і гадаю, він