Ім'я рози - Умберто Еко

«Учителю…» — докірливо почав я, зачеплений за живе.

«Помовч мені, ти теж з того самого тіста. Серед вас нема посполитих, ані їхніх синів. Якщо до вас приб'ється якийсь селянин, може, ви його й приймете, але вчора я бачив — в разі чого ви не завагаєтесь видати його світській владі. А своїх ні, своїх ви покриваєте. Виявивши провинного, Аббон годен вколошкати його у своїй крипті зі скарбами і порозпихати його шматки по релікваріях, аби лиш честь абатства не зазнала шкоди… Дати якомусь там францисканцеві, міноритові-простолюдцеві розворушити гадючник у сім святім домі? Е-е, ні, цього Аббон нізащо не може дозволити. Вельми вдячний, брате Вільям, Цісар потребує вас, бачите, який у мене чудовий перстень, бувайте здорові. Але змаг тут вже не так між мною і Аббоном, як між мною і цілою тією історією. Я не покину цих мурів, поки всього не знатиму. Він хоче, щоб завтра вранці я забрався геть? Гаразд, він тут хазяїн, але до завтрашнього ранку я мушу про все дізнатися. Мушу».

«Мусите? Хто ж вас тепер змушує?»

«Ніхто нас не змушує до знань, Адсо. Ми просто мусимо знати і все. Навіть ризикуючи, що розуміння наше буде хибне».

Я все ще був у полоні збентеження і приниження від Вільямових слів проти мого чину і його старших. І я спробував почасти виправдати Аббона, формулюючи третю гіпотезу, адже в мистецтві цім, як мені здавалось, я вже набув великої вправності: «Ви не розглянули третьої можливості, мосьпане, — мовив я. — За ці дні ми помітили — а нині вранці, після звірень Николи і пересудів, які ми почули в церкві, це стало цілком ясно, — що тут є група ченців-італійців, які криво дивляться на те, що один за одним бібліотекарями стають чужинці; вони звинувачують настоятеля, що той не дотримується традиції, і, наскільки я зрозумів, ховаються за плечима старого Алінарда, висуваючи його перед себе, наче штандарт, і вимагають, щоб урядування в обителі змінилося. Усе це я добре збагнув, бо ще у своєму монастирі не раз чув про подібні суперечки, натяки та інтриги. Тому абат, можливо, боїться, що ваші відкриття дадуть зброю в руки його неприятелям, і хоче залагодити все це дуже обережно…»

«Можливо. Але він однаково міх роздутий і сам накликає на себе смерть».

«То що ви думаєте про мої припущення?»

«Скажу тобі пізніше».

Ми вийшли на кружґанок. Вітер ставав дедалі лютішим, світло слабшало, хоч всього лише недавно минув дев'ятий час. День хилився до заходу, і часу нам залишалось небагато. На вечірні настоятель, звісно, попередить ченців, що Вільям більше не має жодного права розпитувати їх і ходити, куди забажає.

«Вже пізно, — сказав Вільям, — а коли часу лишається обмаль, не дай Бог втратити спокій. Ми мусимо діяти так, ніби перед нами — вічність. Мені треба вирішити проблему, як проникнути у finis Africae, бо саме там ми знайдемо остаточну відповідь. Тоді нам треба буде врятувати ще одну людину, але я ще не знаю, кого саме. Врешті, можна очікувати, що поблизу стаєнь щось трапиться, тому ти маєш тримати їх на оці… Дивись-но, яка біганина…»

І справді, простір між Вежею і двориком заповнився жвавою метушнею. Нещодавно з абатових палат вийшов якийсь новіцій і побіг до Вежі. Тепер звідти вийшов Никола і попрямував до опочивалень. В одному кутку той сам гурт, який ми бачили вранці, - Пацифік, Аймар і Петро — про щось жваво розмовляв з Алінардом, немов намагаючись переконати його.

Тоді, схоже, вони щось вирішили. Підтримуючи Алінарда, який ще далі вагався, Аймар попрямував разом з ним до апартаментів абата. Вони саме заходили, коли з опочивальні вийшов Никола, ведучи туди ж Хорхе. Він побачив, як ті двоє входять, шепнув щось Хорхе до вуха, старий похитав головою і вони далі попрямували до капітули.

«Абат бере становище у свої руки…» — скептично буркнув Вільям. З Вежі виходили інші ченці, покинувши скрипторій, а за ними вийшов Бенцій і пішов нам назустріч, ще більше стурбований.

«У скрипторії зам'яття, — мовив він, — ніхто не працює, всі лиш жваво перемовляються… Що діється?»

«А діється те, що всі ті, хто до нинішнього ранку викликав підозри, вже загинули. До вчорашнього дня всі остерігались Беренґарія, підступного і хтивого дурня, тоді келаря, підозрюваного у єресі, а врешті Малахії, такого осоружного усім… Тепер вони вже не знають, кого остерігатися і мусять будь-що знайти ворога або ж офірного козла. І кожен підозрює іншого, дехто боїться, як ось ти, інші вирішили зробити так, щоб інші їх боялися. Усі ви надто збуджені. Адсо, поглядай час від часу на стайні. А я піду перепочину».

Це б мало мене здивувати: іти відпочивати, коли в нас лишалося всього лиш кілька годин, не виглядало мудрим рішенням. Але я вже добре знав свого навчителя. Що більше відпочивало його тіло, то більше працював розум.

Шостого дня МІЖ ВЕЧІРНЕЮ І ПОВЕЧЕР'ЯМ,

де коротко оповідається про довгі години розгубленості

Мені складно відтворити те, що сталося за наступні години, між вечірнею і повечер'ям.

Вільяма не було. Я тинявся навколо стаєнь, але нічого незвичайного не помічав. Конюхи заводили у стійла коней, неспокійних через вітер, але, крім цього, всюди панував спокій.

Я ввійшов у церкву. Усі були вже на своїх місцях, але настоятель помітив відсутність Хорхе. Жестом він звелів відкласти початок служби. Гукнув Бенція, щоб той пішов по нього. Бенція не було. Хтось зауважив, що він, мабуть, готує скрипторій до зачинення. Абат роздратовано сказав, що Бенцій нічого не може зачиняти, бо не знає правил. Зі свого місця підвівся Аймар з Александрії: «Якщо ваша превелебність дозволить, я піду за ним…»

«Тебе ніхто нічого не просив», — різко сказав абат, й Аймар повернувся на своє місце, не забувши кинути на Пацифіка з Тіволі якийсь незрозумілий погляд. Настоятель гукнув Николу, але його теж не було. Йому нагадали, що він готує все для вечері, і по абатовому лиці промайнула тінь досади, немов йому не хотілося показувати перед усіма своє збудження.

«Я хочу бачити Хорхе тут, — вигукнув він, — знайдіть його! Іди ти», — наказав він наставникові новіціїв.

Ще хтось звернув його увагу на те, що Алінарда теж нема. «Знаю, — мовив абат, — він занедужав». Я стояв неподалік од Петра з Сант'Альбана і почув, як він сказав своєму сусідові, Гунцові Ноланцю, говіркою серединної Італії, яку я почасти розумів: «Ще