Ім'я рози - Умберто Еко
«Так, говори далі».
«Далі все просто. Беренґарій знаходить в кухні тіло Венанція, лякається, що буде розслідування, бо Венанцій опинився вночі у Вежі фактично внаслідок того, що Беренґарій розкрив таємницю Адельмові. Він не знає, що робити, ладує собі тіло на плечі і кидає в глек з кров'ю, гадаючи, що всі думатимуть, що той втопився».
«Звідки ти знаєш, що все було саме так?»
«Ти теж це знаєш — я бачив, як ти зреагував, коли у Беренґарія знайшли ганчірку зі слідами крові. Цією ганчіркою той бовдур витер собі руки після того, як кинув Венанція у кров. Але сам він теж зник, а зникнути він міг тільки разом з книгою, яка його теж зацікавила. І ти очікував, що його десь знайдуть, але не закривавленого, а отруєного. З рештою все зрозуміло. Северин знаходить книгу, бо Беренґарій спершу пішов з нею в лічницю, щоб прочитати її, сховавшись од нескромних очей. Ти під'юджуєш Малахію, він вбиває Северина і гине, коли повертається сюди, щоб з'ясувати, що ж то за заборонені речі криє в собі предмет, який зробив з нього вбивцю. Ось ми й пояснили всіх мерців… Що за дурень…»
«Хто?»
«Я. Одна фраза Алінарда схилила мене до думки, що ця низка лиходійств наслідує ритм семи апокаліптичних сурем. Град і смерть Адельма, а то було самогубство. Кров і смерть Венанція, а то був чудернацький помисел Беренґарія; вода і смерть самого Бернґарія, але так трапилось випадково; третина неба і смерть Северина, а насправді Малахія завдав удару армілярною сферою, бо то було єдине, що трапилось під руку. Врешті, скорпіони і смерть Малахії… Чому ти сказав йому, що книга ця має міць тисячі скорпіонів?»
«Через тебе. Алінард виклав мені цю свою теорію, а згодом я почув від когось, що й ти вважаєш її переконливою… Тоді я зрозумів, що за всіма цими смертями стоїть Божий замисел і моєї вини в них немає. От я й заявив Малахії, що якщо він дасть волю цікавості, то загине згідно з цим самим Божим замислом, як власне і сталося».
«Он воно що… Тлумачачи вчинки провинного, я вимудрував хибну схему, а провинний до неї достосувався. Але саме ця хибна схема навела мене на твій слід. У наші часи всі одержимі книгою Йоана, але мені здалося, що тебе вона особливо хвилює, і на цю думку мене наштовхнули не так твої пророкування про Антихриста, як те, що ти родом з країни, яка дала нам найчудовіші списки Апокаліпси. Якось я почув від когось, що найкращі списки цієї книги здобув для бібліотеки ти. Потім я почув марення Алінарда про його таємничого ворога, який колись їздив у Силос за книгами (мене заінтригували його слова, що той ворог завчасу пішов у царство темряви: тоді я подумав, що він хоче сказати, що той помер молодим, а натомість він натякав на твою сліпоту). Силос розташований неподалік від Бурґоса, і нині вранці в каталозі я знайшов запис про цілу низку надходжень, саме тоді, коли ти став або ось-ось мав стати на місце Павла з Ріміні, і всі вони стосувалися іспанських Апокаліпс. Серед цих надходжень була й ця книга. Але я не міг мати певності щодо моєї реконструкції подій, аж поки не дізнався, що вкрадена книга була написана на полотняному пергамені. Тоді я згадав про Силос і дістав остаточну певність. Звичайно, в міру того, як формувалося припущення про цю книгу і її отруйну силу, апокаліптична версія розпадалася, але я ніяк не міг збагнути, чому і книга, і послідовність сурем ведуть до тебе. Утім, саме розвиваючи апокаліптичну версію, я згадав про тебе і про твої слова про сміх, а це спонукало мене докладніше розібратися з книгою. Тим паче, що нині ввечері, вже майже відкинувши апокаліптичну схему, я все ж вирішив простежити за стайнями, де очікувався звук шостої сурми, і саме біля стаєнь Адсо суто випадково підказав мені ключ, як увійти у finis Africae».
«Я тебе не розумію, — мовив Хорхе. — Ти спишна пояснюєш мені, як твої міркування привели тебе до мене, а потім виявляється, що ці міркування були хибними. Що ти хочеш мені цим сказати?»
«Тобі нічого. Мене це дещо спантеличило, ось і все. Але байдуже. Важливо, що я тут».
«Господь сурмив у сім сурем. І ти, нехай навіть помиляючись, почув невиразне відлуння того звуку».
«Ти вже говорив це у проповіді вчора ввечері. Ти з усіх сил переконуєш себе, що за всім цим лежить Божий замисел, щоб приховати від себе самого те, що ти — вбивця».
«Я нікого не вбивав. Кожен потрапив у пастку, приготовану йому долею, через свої гріхи. Я був лише знаряддям».
«Вчора ти сказав, що Юда теж був знаряддям. А все ж його було проклято».
«Я пристаю на ризик прокляття. Господь відпустить мені, бо знає, що я діяв заради Його слави. Моєю повинністю було захистити бібліотеку».
«Ще кілька хвилин тому ти був готовий вбити й мене, і цього хлопця…»
«Ти кмітливіший, але не кращий від інших».
«То що ж тепер буде, коли я розкрив твій обман?»
«Хто знає, - відповів Хорхе. — Мені не залежить на твоїй смерті. Може, я зумію переконати тебе. Та скажи мені, як ти здогадався, що йдеться про другу книгу Арістотеля?»
«Того, що ти гримів анатемами проти сміху, мені, звісно, було б замало, як і того, що я почув про бесіду, яку ти мав з іншими. Мені допомогли нотатки, що їх залишив Венанцій. Спершу я не розумів, що вони означають. Але там згадувалося про безсоромний камінь, який котиться рівниною, про цикади, які співатимуть із землі, про шанигідні смоківниці. Я вже десь читав щось подібне: і за ці дні я це з'ясував. Ці приклади Арістотель наводив ще у першій книзі "Поетики" та в "Риториці". Відтак я згадав, що Ісидор з Севільї говорить про комедію, що вона повідає про stupra virginum et amores meretricum[304]… Поступово в моїй голові вималювшіася ця друга книга, такою, якою вона мала б бути. Я можу переповісти її тобі майже всю, не читаючи сторінок, якими ти хотів отруїти мене. Комедія зароджується в komai, себто у поселеннях
