Таємничий острів - Жюль Верн

Настала весна; знову закипіла праця. Колоністи квапилися збудувати корабель, а щоб швидше розпилювати колоди на дошки й балки, Сайрес Сміт поставив гідравлічну пилку, яка дуже прискорила цю стомливу і забарну роботу. Той нехитрий пристрій нагадував селянські лісопильні у Норвегії: завдяки колесу, двом циліндрам та системі блоків колоди подавалися по горизонталі, а пилка рухалася вертикально. Хоча й зовсім проста, машина діяла бездоганно.

Під кінець вересня на стапелях здіймався кістяк судна, що мало стати шхуною. Набір було майже завершено, всі шпангоути трималися на тимчасовому кріпленні, і тепер ясно вимальовувалася його майбутня форма. На цьому судні з вузькою носовою частиною і широкою кормою при потребі можна було здійснювати досить великі переходи, але зовнішня і внутрішня його обшивки та настеляння палуби потребували ще багато часу. Після вибуху торпеди колоністам пощастило врятувати всі металеві частини брига. Із пожолоблених дощок обшивки та корабельних шпангоутів Пенкроф і Айртон повитягували обценьками болти і безліч мідних цвяхів. Ковалям просто поталанило, зате у теслярів було роботи – непочатий край.

Під час жнив довелося на тиждень облишити корабельні справи й зібрати врожай та скосити сіно і звезти до комор зерно та овочі з плоскогір’я Широкий Обрій. Проте щойно ці роботи закінчилися, друзі взялися знову споруджувати судно і відтепер ні на хвилину не відходили від нього.

Під вечір колоністи ледве тримались на ногах. Щоб не марнувати часу, вони почали їсти двічі: обідали ополудні; вечеряли, коли ховалось сонце й сутеніло. Тоді всі піднімались до Гранітного Палацу й відразу лягали спати.

Тільки зрідка, коли за вечерею розмова зачіпала якусь дуже цікаву тему, колоністи забалакувались і лягали спати трохи пізніше. Улюбленою темою їхніх розмов лишалися мрії про часи, коли вони збудують шхуну – і на ній можна буде здійснити подорож до заселених земель. Та все ж нікому не хотілося назавжди розлучатися зі своїм островом, з колонією, в яку всі вклали стільки праці, де перенесли такі тяжкі випробування і здобули стільки перемог над дикою природою. Варто встановити зв’язок з Америкою, і розвиток колонії піде ще швидше.

Пенкроф і Наб найбільше мріяли дожити свої дні на острові Лінкольна.

– Герберте, а ти не зрадиш острова? – питав хлопця моряк.

– Ніколи, особливо якщо ти тут зостанешся, Пенкрофе!

– За мене можеш не боятися! Я тебе чекатиму. Ти приїдеш із дружиною, з дітьми… Я їх глядітиму, і вони виростуть у нас такими моряками!

– Домовилися, – сміючись і червоніючи, відказував юнак.

– А ви, пане Сайресе, – не вгавав Пенкроф, – станете постійним губернатором острова Лінкольна! До речі: скільки жителів він може прогодувати? Тисяч десять, не менше!

Своїми мріями Пенкроф розбурхував уяву всіх колоністів; журналіст і той став говорити, яка чудова буде його газета «Лінкольнський вісник»!

Така вже людська вдача!.. Людині хочеться творити, залишити на землі слід, укласти душу в щось велике, довговічне… Це і є ознака її вищості над усіма тваринами. Ось чому їй немає рівних у всьому світі!

А втім, хто його знає, може, й Топ та Юп тихцем виношували якісь плани й мрії?

А мовчазний Айртон думав про зустріч із Гленарваном: колишній лиходій хотів довести, що став новою, чесною людиною, що він спокутував усі свої гріхи.

15 жовтня дружня розмова затяглася на довше, ніж завжди. Була дев’ята вечора. Ледве стримуване позіхання свідчило: давно пора вже спати; Пенкроф перший підвівся з-за столу й пішов до спальні, як раптом в урочистій залі різко пролунав дзвінок.

Всі колоністи були на місці: Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт, Айртон, Наб і Пенкроф. Отже, в загоні для худоби нікого з них не могло бути.

Сайрес Сміт схопився першим. Решта здивовано перезирнулись, думаючи, чи їм не почулося.

– Що це означає? – вигукнув Наб. – Не інакше як сам чорт нам дзвонить!..

Ніхто йому не відповів.

– Надходить дощ, – промовив Герберт. – Може, впливають грозові розряди?

Він не договорив. Інженер, до якого повернулися всі колоністи, заперечливо похитав головою.

– Почекаймо, – сказав Гедеон Спілет. – Якщо це був сигнал, то він повториться.

– Хто ж це може нам дзвонити? – вигукнув Наб.

– Ясно, хто, – відповів моряк. – Той, хто…

Новий різкий дзвінок урвав Пенкрофа.

Сайрес Сміт підійшов до телеграфного апарата і послав у загін для худоби таку телеграму:

«Що ви хочете?»

За кілька секунд на барабані з абеткою застрибала стрілка, і мешканці Гранітного Палацу прочитали відповідь:

«Негайно йдіть до загону».

– Нарешті! – вигукнув Сайрес Сміт.

Так, нарешті відкриється таємниця! Втому як рукою зняло, про сон усі забули й думати – хотілось якнайшвидше опинитися в загоні. Не кажучи ні слова, колоністи миттю зібралися в дорогу і за кілька секунд спустилися з Гранітного Палацу на берег моря. Дома зостались тільки Топ та Юп. Тепер друзі могли піти й без них.

На землю опустилась непроглядна темрява. Молодик зайшов за обрій водночас із сонцем. Як зауважив Герберт, наближалася гроза, чорні хмари низько нависли над землею важким склепінням, крізь яке не зблискувала жодна зірочка. На обрії зрідка мигтіли сполохи далекої грози.

Очевидно, через кілька годин вона дійде й до острова Лінкольна. У повітрі відчувалася тривога.

Проте ніяка темрява й гроза не зупинили б колоністів, а дорогу вони добре знали. Друзі рушили лівим берегом річки Вдячності, піднялися на плоскогір’я Широкий Обрій, перебралися мостом через Гліцериновий струмок і пішли далі лісом.

Схвильовані, вони швидко йшли до загону. Ніхто не сумнівався, що незабаром вони з’ясують таємницю, яка так довго не давала всім їм спокою, побачать свого великодушного й могутнього заступника, який їм стільки допомагав, довідаються, яким чином він спостерігав за ними, все на світі про них знав, чув їхні розмови у Гранітному Палаці й завжди опинявся там, де треба!..

Поринувши в свої думки, кожен і не помічав, як вони дедалі більше наддають ходи. Під густим склепінням крон стояла така темрява, що не виднілося навіть узбіччя шляху. Навколо – мертва тиша. Четвероногі й пернаті мешканці лісу, заціпенівши від передгрозової задухи, зачаїлися у лігвах і гніздах. У темряві відлунювали тільки кроки колоністів по твердій, мов кам’яній, землі.

За першу чверть години їхнє мовчання лише раз порушили слова Пенкрофа:

– Шкода, ми забули взяти ліхтаря…

На що почулося у відповідь від інженера:

– Ліхтаря візьмемо в загоні.

Сайрес Сміт і його друзі вийшли з Гранітного Палацу о дев’ятій годині дванадцять хвилин. У сорок п’ять хвилин на десяту вони пройшли три з п’яти миль між Гранітним Палацом і