Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— О, спасибі, містере Копперфілд. Які чудові квіти! — сказала Дора.

Я мав був сказати, що квіти ці здавалися мені чудовими, аж поки я не побачив їх поруч із нею. Адже протягом кількох миль готував я ці слова. Але вимовити їх так і не спромігся. Чари її зовсім запаморочили мене. Бачити, як притулила вона квіти до свого пухкенького підборіддячка, означало втратити самовладання та здатність розмовляти. Дивуюся, чому я не сказав: «Вбийте мене, якщо ви милостиві, міс Мілз! Не дайте мені пережити цю хвилину!»

Потім Дора дала Джіпові понюхати мої квіти. А Джіп загарчав і відмовився нюхати їх. Але Дора розсміялась і почала тикати квіти в ніс Джіпові. Тоді Джіп схопив зубами маленьку герань і почав її скубти, немовби то була кішка. Дора розсердилася, ляснула його та намурмосилась.

— Ах, мої бідолашні квіточки! — скрикнула вона з таким співчуттям, ніби Джіп укусив не герань, а мене. Як шкода, що він укусив не мене!

— Ви раді будете почути, містере Копперфілд, — сказала Дора, — що цієї сварливої міс Мердстон сьогодні не буде. Вона поїхала на весілля свого брата і буде там принаймні три тижні. Хіба ж це не чудово?

Я відповів, що це, мабуть, і справді чудово для неї, а що чудово для неї, те чудово і для мене. Міс Мілз посміхнулася нам поблажливо, з виглядом життєвої досвідченості.

— Яка неприємна жінка, — сказала Дора. — Ти й уявити собі не можеш, Джуліє, який у неї поганий і безжалісний характер.

— Ні, я можу собі уявити, люба моя! — сказала Джулія.

— Звичайно, ти справді можеш, серденько, — відповіла Дора, схопивши руку Джулії. — Пробач, мила моя, що я не зробила винятку для тебе з самого початку.

З цього я довідався, що міс Мілз пройшла через різноманітні випробування; мабуть, цьому і треба було завдячувати за той вигляд поблажливої переваги, з яким дивилася вона на нас. Незабаром я довідався, в чому річ: міс Мілз була нещаслива в коханні, має в ньому сумний досвід, але все ж може ще спокійно цікавитися незів'ялими надіями та захопленнями молоді.

Але ось вийшов з будинку містер Спенлоу, і Дора звернулася до нього:

— Дивися, тату, які прекрасні квіти!

А міс Мілз замислено всміхнулася, немовби кажучи: «О, ви, травневі комахи, радійте вашому короткому існуванню в ясний ранок життя!»

І ми всі попрямували до екіпажа, який був уже напоготові.

Ніколи вже більше не переживатиму я такої прогулянки! Ніколи й раніше не переживав я нічого подібного. В екіпажі були тільки Дора, містер Спенлоу, міс Мілз, їхній кошик, мій кошик і гітара; і, звичайна річ, екіпаж був відкритий, а я їхав верхи за екіпажем, і Дора сиділа спиною до коней, поглядаючи на мене. Вона поклала букет на подушку поруч із собою і ні за що не дозволяла Джіпові сісти на той бік, щоб він не зім'яв квітів. Вона часто брала букет у руки, освіжаючись його ароматом. У таких випадках наші погляди часто зустрічались, і я дуже дивуюся, що не стрибнув через голову мого баского коника просто в екіпаж.

Було курно, здається. Було дуже багато куряви, здається. В мене є безперечне враження, ніби містер Спенлоу умовляв мене поїхати вперед, щоб не скакати в куряві, але я нічого не помічав. Яка там курява! Я бачив тільки ореол кохання і краси навколо Дори і нічого більше. Батько її раз у раз підводився, запитуючи мою думку про краєвиди. Я дуже хвалив краєвиди; мабуть, вони справді були чудові, але Дора була самою природою для мене. Сонце сяяло Дорою, і птахи оспівували Дору. Теплий вітер дихав Дорою, і всі польові квіти до останнього бутона були Дорами. На щастя моє, міс Мілз розуміла мене, міс Мілз єдина могла цілком уявити мої почуття.

Не знаю, як довго їхали ми, і навіть тепер не знаю, куди ми прибули. Можливо, це було біля Гілдфорда. Можливо, якийсь чарівник із тисячі й однієї ночі відкрив нам те місце на один день, а потім назавжди закрив його після нашого від'їзду. То був зелений моріжок на пагорбку, оточений гіллястими деревами. Навколо, скільки око сягало, розгортався розкішний краєвид.

Прикро було побачити, що там на нас чекала велика компанія; ревнощі мої, навіть до дам, не мали меж. Але всі особи моєї статі, — особливо один нахаба, років на три-чотири старший за мене, з рудими бакенбардами, якими він нестерпно пишався, — стали моїми смертельними ворогами.

Ми всі розпакували кошики і заходилися готувати обід. Руді Бакенбарди нахабно заявив, що вміє готувати салат (так я йому й повірив), і ця зухвала витівка звернула на нього загальну увагу. Дехто з молодих леді стали мити і кришити салат за вказівками бакенбардиста. Дора теж була серед тих леді. Я відчував, що доля послала мені суперника в особі цього чоловіка, і один з нас мусить загинути.

Руді Бакенбарди приготував свій салат... не розумію, як можна було їсти таку гидоту. Мене ні за що в світі не змусили б і доторкнутися до нього. А потім бакенбардист узяв під свою опіку і винний льох, який він — хитра бестія! — влаштував у дуплі дерева. Потім він поклав собі на тарілку здоровенного краба і почав уминати його біля ніг Дори.

Я маю тільки невиразні спогади про те, що трапилося після цього нахабного вчинку. Пригадую, що я був дуже веселий; але то була показна веселість. Я причепився до юної панночки в рожевій сукні, з маленькими оченятами, і відчайдушно почав залицятися до неї. Вона прихильно прийняла мою увагу, але не можу сказати, чи через мене, чи тому, що мала певні види на рудого бакенбардиста. Оголосили тост за здоров'я Дори. Я вдав, ніби обриваю розмову на секунду тільки для того, щоб випити, а потім негайно знову почав розмовляти зі своєю панночкою. Піднявши бокал, я помітив благальний, як мені здалося, погляд Дори. Але вона дивилася на мене через голову бакенбардиста, і я лишився твердий, як алмаз.

У юної панночки в рожевому була мати в зеленому, і я підозрюю, що шановна матуся роз'єднала нас з міркувань високої політики. Так чи так, але коли прибрали залишки обіду, вся компанія перемістилась. І я пішов під тінь дерев, почуваючись розгніваним і ображеним. Я вже міркував, чи не слід мені вдати, ніби я занедужав, і втекти — не знаю куди — на моєму баскому конику, коли раптом мене зустріли Дора і міс Мілз.

— Містере Копперфілд, — сказала міс Мілз, — ви чогось насупилися.

— Пробачте, — сказав я. — Зовсім ні!

— І ти, Доро, — вела далі міс Мілз, — ти теж супишся.

— О, люба моя, ні. Аж ніяк.

— Містере Копперфілд і Доро, — багатозначно мовила міс Мілз. — Годі. Не дозволяйте дрібним незгодам топтати паростки весни; вони бо, зів'явши, вже не відродяться. Я говорю, — вела далі міс Мілз, — покладаючись на досвід далекого минулого, якого вже не повернеш. Не треба примхливо зупиняти фонтани, що виблискують на сонці, не треба даремно руйнувати оази в пустелі Сахарі.

Я