Українська література » Сучасна проза » Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Читаємо онлайн Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
племінницю.

Ми повернулися до нашого маленького помешкання над бакалійною крамницею, і там, скориставшись нагодою, я повторив Пеготті його слова. Вона розповіла, що він те саме говорив і їй сьогодні вранці. Вона знала не більше ніж я, куди він іде, але вважала, що він склав собі певний план.

За таких обставин мені не хотілось залишати його, і ми всі разом пообідали м'ясним пирогом — однією з тих страв, якими вславилася Пеготті. Нам дуже додавали апетиту перемішані запахи чаю, кави, масла, шинки, сиру, свіжого хліба, дров, свічок та горіхового кетчупу, що доносилися з крамниці. По обіді ми щось із годину посиділи біля вікна, небагато розмовляючи, потім містер Пеготті підвівся, приніс свою клейончасту торбинку, товсту палицю і поклав їх на стіл.

Під належні йому за заповітом гроші він прийняв у своєї сестри невеличку суму, якої б мало вистачити на скромне життя протягом місяця. Він обіцяв писати мені, коли щось трапиться, потім поклав торбину на спину, взяв у руки капелюх і палицю та попрощався з нами.

— Хай тобі зав­жди буде добре, старенька моя, — сказав він, обіймаючи Пеготті. — Бажаю того і вам, мастере Деві, — потиснув він мені руку. — Я йду шукати її, простую в далекі краї. Якщо вона прийде додому, коли я буду далеко, — ох, навряд чи це станеться! — або якщо я поверну її, то хочу, щоб ми з нею до кінця наших днів оселилися там, де ніхто не зможе дорікати їй. Коли загину в блуканнях, то пам’ятайте, що останніми моїми словами будуть: «Незмінно люблю моє дороге дитя і прощаю її».

Він промовив це урочисто, з непокритою головою, а потім одягнув капелюха, вийшов на вулицю і пішов геть. Ми провели його до дверей. Стояв теплий вечір — саме в цю пору на великій головній вулиці, куди завертав наш провулок, тимчасово вщухав вуличний гамір і багряне сонце жевріло над містом. Освітлений сонячним промінням, покинув він нас і зник за рогом нашої вулички.

І часто після цього, ввечері чи прокидаючись уночі, чи дивлячись на місяць і зорі, чи споглядаючи струмені дощу, чи прислухаючись до подувів вітру, я згадував самотню постать бідного мандрівника, і знову звучало в моїй голові: «Я йду шукати її, простую в далекі краї. Коли загину в блуканнях, то пам’ятайте, що останніми моїми словами будуть: «Незмінно люблю моє дороге дитя і прощаю її!»

XVI. Солодке запаморочення

Увесь цей час любов моя до Дори зростала дедалі більше. Думки про неї були моєю відрадою серед життєвих розчарувань і лих, і навіть утішали мене в утраті мого друга. Чим більше я жалів себе чи інших, тим більше шукав я втіхи в образі Дори. Чим більше збиралося брехні та турбот у цьому світі, тим яскравіше і ясніше сяяла зоря прекрасної Дори над світом. Не думаю, щоб я мав тоді конкретне уявлення про те, звідки з'явилася Дора і якою мірою належала вона до істот вищого порядку; але я цілком певний, що зневажливо і гнівно відкинув би думку, ніби вона, як усяка інша молода дівчина, є звичайною людською істотою.

Якщо можна вжити такого вислову, я захлинався Дорою. Не тільки по самі вуха закохався я в неї, але наскрізь був насичений нею. Я міг би, висловлюючись метафорично, потопити будь-кого в океані моєї любові, і все ж таки її лишалося б досить, щоб поглинути всю мою істоту.

Першою моєю особистою справою після повернення до столиці було піти на вечірню прогулянку до Норвуда і, як в тій дитячій загадці, «блукати й блукати навколо будинку, але ніколи його не торкатися», мріючи про Дору. Здається, в тій незрозумілій головоломці йшлося про місяць. Хоч би як там не було, я, божевільний раб, протягом двох годин вештався навколо будинку й саду, зазирав крізь щілини в паркані, продавлював ум'ятини на підборідді поіржавілими цвяхами, посилаючи повітряні цілунки до вогників у вікнах, романтично закликав ніч захистити мою Дору — не дуже розумію від чого, але, мабуть, від пожежі. А може, і від мишок, яких вона дуже не любила.

Кохання моє так опанувало всі мої думки, що я наважився розповісти про все Пеготті. Одного вечора, коли вона сиділа коло мене, озброєна своїми звичайними інструментами, і працьовито лагодила всі речі з мого гардероба, я, після довгого вступу, розкрив їй свою велику таємницю. Пеготті дуже зацікавилась, але виявилася зовсім неспроможною зрозуміти мої побоювання. Вона була переконана в моїй непереможності і зовсім не здатна була добрати, чому це мені треба турбуватись і сумувати.

— Молода леді, мабуть, отямитися не може від радості, що причарувала такого красеня. І стосовно її татка, то на що ж іще чекати цьому джентльмену, скажіть мені на милість?

Проте я помітив, що прокторська мантія містера Спенлоу і його крохмальний комірець трохи спантеличили Пеготті і запалили її більшою пошаною до чоловіка, який щодня ставав для мене все більш ефірною істотою; мені здавалось, що сяйво випромінюється навколо його голови, коли він сидить у суді серед безлічі юридичних паперів, немов маленький маяк у морі документів. А іноді, коли я теж засідав у суді, мені здавалося неймовірно дивним і незрозумілим, що всі ці поважні доктори і судді нітрохи не цікавилися б Дорою, якби були з нею знайомі. Чому це жоден з них не божеволіє від думки про можливість одружитися з нею? Я сам збожеволів украй від тієї самої хвилини, коли Дора заграла на гітарі, але ці нечулі, зарозумілі тихоходи навіть і на волосину не збочили б зі свого шляху.

Я зневажав їх усіх без винятку. Заморожені старі садівники на квіткових грядках серця, вони цілком заслуговували на мою зневагу і огиду. Адвокат на своїй кафедрі став у моїх очах просто безглуздим базікалом. Ложа суддів здавалася мені тепер такою ж чутливою та поетичною, як барна стійка у корчмі.

Взявши на себе влаштування справ Пеготті з приводу заповіту її чоловіка, я, на чималу свою гордість, дуже швидко виклопотав затвердження заповіту, у повній формі довів його законність, сплатив за нього певне мито, пішов з Пеготті до банку, і незабаром усе це було завершено за всіма правилами. Під час цих юридичних занять ми по змозі вносили різноманітність у свої прогулянки, спостерігаючи багато цікавих речей. Одного разу ми завітали на Фліт-Стрит, до музею восковик фігур (вони вже, мабуть, розтанули за ці двадцять років); іншим разом ми відвідали славетну виставку міс Лінвуд — справжній мавзолей досконалих зразків кравецького і вишивальницького мистецтва. Оглянули ми також лондонський Тауер і величну верхівку собору Святого Павла. Всі ці дива справили на Пеготті таке враження, яке вона тільки була спроможна отримати за існуючих обставин; щоправда, вона вважала, що малюнок собору на кришці її робочої скриньки значно перевершував сам оригінал.

Справа Пеготтi належала до тих, які ми в палаті називали «простою юридичною формою», тож була незабарна. Виконавши всі формальності, я відвів Пеготті до контори сплатити судові витрати. Старий Тіффі повідомив нас, що містер Спенлоу відсутній, бо приводить до присяги якогось джентльмена, який просив дозволу на законний шлюб

Відгуки про книгу Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: