Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Ми повернулися до нашого маленького помешкання над бакалійною крамницею, і там, скориставшись нагодою, я повторив Пеготті його слова. Вона розповіла, що він те саме говорив і їй сьогодні вранці. Вона знала не більше ніж я, куди він іде, але вважала, що він склав собі певний план.

За таких обставин мені не хотілось залишати його, і ми всі разом пообідали м'ясним пирогом — однією з тих страв, якими вславилася Пеготті. Нам дуже додавали апетиту перемішані запахи чаю, кави, масла, шинки, сиру, свіжого хліба, дров, свічок та горіхового кетчупу, що доносилися з крамниці. По обіді ми щось із годину посиділи біля вікна, небагато розмовляючи, потім містер Пеготті підвівся, приніс свою клейончасту торбинку, товсту палицю і поклав їх на стіл.

Під належні йому за заповітом гроші він прийняв у своєї сестри невеличку суму, якої б мало вистачити на скромне життя протягом місяця. Він обіцяв писати мені, коли щось трапиться, потім поклав торбину на спину, взяв у руки капелюх і палицю та попрощався з нами.

— Хай тобі зав­жди буде добре, старенька моя, — сказав він, обіймаючи Пеготті. — Бажаю того і вам, мастере Деві, — потиснув він мені руку. — Я йду шукати її, простую в далекі краї. Якщо вона прийде додому, коли я буду далеко, — ох, навряд чи це станеться! — або якщо я поверну її, то хочу, щоб ми з нею до кінця наших днів оселилися там, де ніхто не зможе дорікати їй. Коли загину в блуканнях, то пам’ятайте, що останніми моїми словами будуть: «Незмінно люблю моє дороге дитя і прощаю її».

Він промовив це урочисто, з непокритою головою, а потім одягнув капелюха, вийшов на вулицю і пішов геть. Ми провели його до дверей. Стояв теплий вечір — саме в цю пору на великій головній вулиці, куди завертав наш провулок, тимчасово вщухав вуличний гамір і багряне сонце жевріло над містом. Освітлений сонячним промінням, покинув він нас і зник за рогом нашої вулички.

І часто після цього, ввечері чи прокидаючись уночі, чи дивлячись на місяць і зорі, чи споглядаючи струмені дощу, чи прислухаючись до подувів вітру, я згадував самотню постать бідного мандрівника, і знову звучало в моїй голові: «Я йду шукати її, простую в далекі краї. Коли загину в блуканнях, то пам’ятайте, що останніми моїми словами будуть: «Незмінно люблю моє дороге дитя і прощаю її!»

XVI. Солодке запаморочення

Увесь цей час любов моя до Дори зростала дедалі більше. Думки про неї були моєю відрадою серед життєвих розчарувань і лих, і навіть утішали мене в утраті мого друга. Чим більше я жалів себе чи інших, тим більше шукав я втіхи в образі Дори. Чим більше збиралося брехні та турбот у цьому світі, тим яскравіше і ясніше сяяла зоря прекрасної Дори над світом. Не думаю, щоб я мав тоді конкретне уявлення про те, звідки з'явилася Дора і якою мірою належала вона до істот вищого порядку; але я цілком певний, що зневажливо і гнівно відкинув би думку, ніби вона, як усяка інша молода дівчина, є звичайною людською істотою.

Якщо можна вжити такого вислову, я захлинався Дорою. Не тільки по самі вуха закохався я в неї, але наскрізь був насичений нею. Я міг би, висловлюючись метафорично, потопити будь-кого в океані моєї любові, і все ж таки її лишалося б досить, щоб поглинути всю мою істоту.

Першою моєю особистою справою після повернення до столиці було піти на вечірню прогулянку до Норвуда і, як в тій дитячій загадці, «блукати й блукати навколо будинку, але ніколи його не торкатися», мріючи про Дору. Здається, в тій незрозумілій головоломці йшлося про місяць. Хоч би як там не було, я, божевільний раб, протягом двох годин вештався навколо будинку й саду, зазирав крізь щілини в паркані, продавлював ум'ятини на підборідді поіржавілими цвяхами, посилаючи повітряні цілунки до вогників у вікнах, романтично закликав ніч захистити мою Дору — не дуже розумію від чого, але, мабуть, від пожежі. А може, і від мишок, яких вона дуже не любила.

Кохання моє так опанувало всі мої думки, що я наважився розповісти про все Пеготті. Одного вечора, коли вона сиділа коло мене, озброєна своїми звичайними інструментами, і працьовито лагодила всі речі з мого гардероба, я, після довгого вступу, розкрив їй свою велику таємницю. Пеготті дуже зацікавилась, але виявилася зовсім неспроможною зрозуміти мої побоювання. Вона була переконана в моїй непереможності і зовсім не здатна була добрати, чому це мені треба турбуватись і сумувати.

— Молода леді, мабуть, отямитися не може від радості, що причарувала такого красеня. І стосовно її татка, то на що ж іще чекати цьому джентльмену, скажіть мені на милість?

Проте я помітив, що прокторська мантія містера Спенлоу і його крохмальний комірець трохи спантеличили Пеготті і запалили її більшою пошаною до чоловіка, який щодня ставав для мене все більш ефірною істотою; мені здавалось, що сяйво випромінюється навколо його голови, коли він сидить у суді серед безлічі юридичних паперів, немов маленький маяк у морі документів. А іноді, коли я теж засідав у суді, мені здавалося неймовірно дивним і незрозумілим, що всі ці поважні доктори і судді нітрохи не цікавилися б Дорою, якби були з нею знайомі. Чому це жоден з них не божеволіє від думки про можливість одружитися з нею? Я сам збожеволів украй від тієї самої хвилини, коли Дора заграла на гітарі, але ці нечулі, зарозумілі тихоходи навіть і на волосину не збочили б зі свого шляху.

Я зневажав їх усіх без винятку. Заморожені старі садівники на квіткових грядках серця, вони цілком заслуговували на мою зневагу і огиду. Адвокат на своїй кафедрі став у моїх очах просто безглуздим базікалом. Ложа суддів здавалася мені тепер такою ж чутливою та поетичною, як барна стійка у корчмі.

Взявши на себе влаштування справ Пеготті з приводу заповіту її чоловіка, я, на чималу свою гордість, дуже швидко виклопотав затвердження заповіту, у повній формі довів його законність, сплатив за нього певне мито, пішов з Пеготті до банку, і незабаром усе це було завершено за всіма правилами. Під час цих юридичних занять ми по змозі вносили різноманітність у свої прогулянки, спостерігаючи багато цікавих речей. Одного разу ми завітали на Фліт-Стрит, до музею восковик фігур (вони вже, мабуть, розтанули за ці двадцять років); іншим разом ми відвідали славетну виставку міс Лінвуд — справжній мавзолей досконалих зразків кравецького і вишивальницького мистецтва. Оглянули ми також лондонський Тауер і величну верхівку собору Святого Павла. Всі ці дива справили на Пеготті таке враження, яке вона тільки була спроможна отримати за існуючих обставин; щоправда, вона вважала, що малюнок собору на кришці її робочої скриньки значно перевершував сам оригінал.

Справа Пеготтi належала до тих, які ми в палаті називали «простою юридичною формою», тож була незабарна. Виконавши всі формальності, я відвів Пеготті до контори сплатити судові витрати. Старий Тіффі повідомив нас, що містер Спенлоу відсутній, бо приводить до присяги якогось джентльмена, який просив дозволу на законний шлюб