Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Міс Маучер знову сіла на приступку, витягла хустинку і витерла очі.

— Якщо у вас добре серце, — сказала вона, — то ви повинні тільки хвалити мене за те, що, незважаючи на свій стан, я можу бути веселою і бадьорою та терпіти це. Я, в усякому разі, вдячна собі, що спроможна вторувати собі стежечку в житті, не бувши тягарем ні для кого. І хоч як глузують з мене дурні і горді, але я відповідаю їм жартом. Добре, що я заробляю собі на прожиття, це нікому не шкодить. Але якщо я іграшка для вас, велетнів, то принаймні поводьтеся зі мною обережно!

Не відриваючи погляду від мене, міс Маучер заховала хустинку в кишеню і вела далі:

— Я оце щойно побачила вас на вулиці. Ви розумієте, що мої короткі ноги не дають мені змоги бігти так швидко, як ви. Тому я не змогла наздогнати вас, але знала, куди ви йдете, і прийшла слідом за вами. Я вже сюди заходила сьогодні, але доброї жінки не було вдома.

— Ви знайомі з нею? — поцікавився я.

— Я знаю про неї, — відповіла вона, — від Омера і Джорема. Там я була сьогодні вранці о сьомій годині. Чи пригадуєте, що розповідав мені Стірфорс про ту бідолашну дівчину, коли я завітала до вас обох у готель?

Тут міс Маучер знову почала хитати своїм великим капелюшком, і знову захиталася на стіні величезна тінь.

Розмову, про яку вона згадала, я пам’ятав дуже добре, бо того дня частенько згадував її. Так я й сказав.

— Хай поглине його джерело всякого зла, — промовила маленька жінка, підіймаючи вгору вказівний палець, — і в десять разів більше лиха зазнає той мерзенний слуга; адже ж я певна була, що саме ви по-хлопчачому закохались у неї!

— Я? — повторив я.

— Дитя, дитя! В ім’я сліпої долі, — схлипнула міс Маучер, нетерпляче заламуючи свої рученята і хитаючись назад і вперед, — скажіть мені, для чого треба було вам так вихваляти її і червоніти, і місця собі не знаходити?

Я мусив визнати, що справді робив це, хоч мав до того зовсім інші причини.

— Що ж могла я зрозуміти? — вела далі міс Маучер, знову витягуючи хустинку, раз у раз прикладаючи її обома руками до очей, при чому за кожним разом притупувала ніжкою. — Він сміявся з вас і лестив вам, я це бачила; ви були, як віск, у його руках, я це теж бачила. І ледве встигла я залишити ту кімнату, як його слуга сказав мені, що ви, «юна невинність» (так він називав вас, і за те ви можете називати його «старий гріх»), закохались у неї, а вона теж без тями любить вас, але його хазяїн вирішив перешкодити цьому, — більше заради вас, ніж заради неї, — і що саме для цього приїхали вони сюди. Чи ж могла я не повірити йому? Я бачила, як подобалося вам, коли Стірфорс вихваляв її. Ви перший вимовили її ім’я. Ви визнали, що здавна любите її. Вас кидало в жар і холод, ви червоніли і блідли, усе водночас, коли я говорила з вами про неї! Що могла я подумати, як не те, що ви гульвіса, але недосвідчений, а потрапили в руки досить досвідчені, які зможуть скерувати вас на правильний шлях? Ох! Ох! Ох! Вони боялися, що я можу викрити правду, — вигукнула міс Маучер, схопилась із приступки і стала походжати назад і вперед із піднятими догори коротенькими ручками, — бо в мене око гостре, треба мені пильнувати в цьому житті! І вони мене зовсім обдурили, так, що я віднесла бідолашній дівчині листа. Гадаю, саме з цього листа почалось її з Літтімером спілкування, заради якого він тут і залишився.

Мене приголомшило розкриття цієї зради. Я міг лише мовчки дивитися на міс Маучер. А вона походжала з кутка в куток, доки нарешті не втомилася. Тоді вона знову сіла на приступку перед каміном і, обтираючи хустинкою спітніле обличчя, довго мовчки похитувала головою. Нарешті вона знову почала:

— Ви знаєте, що мені доводиться багато їздити. Позавчора вночі прибула я до Норвіча. Там я довідалася, що вони часто приїздили сюди без вас, потайки; це здалося мені дивним, я почала підозрювати щось погане. Вчора ввечері я сіла в лондонський диліжанс, який проїздив через Норвіч, і прибула сюди сьогодні вранці. Ох! Ох! Ох! Занадто пізно!

Бідолашну маленьку Маучер аж мороз пройняв; вона повернулась обличчям до пічки, поклала свої мокрі ноженята на попіл і почала дивитися на вогонь, нагадуючи велику ляльку. Я сів у крісло по другий бік вогнища і засмучено поглядав то на вогонь, то на неї.

— Мені треба йти, — сказала вона нарешті, підводячись. — Вже пізно. Ви вірите менi?

Перед її гострим поглядом я не знайшов у собі сили цілком відверто відповісти на це коротке запитання.

— От бачите, — говорила вона, поки я допомагав їй злізти з приступки. — Адже ви більше б вірили мені, якби я була жінкою звичайних розмірів.

Я відчув, що в цьому твердженні багато правди; мені стало трохи соромно.

— Ви — чоловік молодий, — вела вона далі. — Послухайте пораду, хоч би й від трифутової нікчеми. Не поєднуйте фізичні вади з духовними, мій любий друже, якщо тільки не маєте на це достатніх причин.

Вона залишила приступку, а я тим часом залишив свої підозри. Я відповів, що цілком вірю їй, що ми обоє мимоволі стали зброєю в гріховних руках. Вона подякувала менi і сказала, що я добрий хлопець.

— Майте на увазі! — вигукнула вона біля самих дверей, знову проникливо глянувши на мене і підвівши вказівний палець угору. — Вуха мої зав­жди широко розкриті; чую я багато такого, чого не почути вам. І тому я маю підстави підозрювати, що вони поїхали за кордон. Але якщо будь-коли вони повернуться, якщо хоч один з них повернеться, поки я ще житиму, то, мабуть, мені скорше, ніж іншим, пощастить довідатися про це. Що б я не дізналась, ви це знатиме також. Коли я зможу зробити щось для бідолашної обдуреної дівчини, я зроблю це, присягаюсь. А Літтімер... маленька Маучер гнатиметься за ним, як лютий хорт!

Ці останні слова супроводжувалися таким несамовитим поглядом, що я цілком переконався в їхній правдивості.

— Вірте мені не більше, але й не менше, ніж жінці звичайного зросту, — сказала маленька істота, благально торкаючись пальцем моїх грудей. — Якщо ви знову побачите мене колись не такою, як зараз, а такою, як під час першої нашої зустрічі, то зважте, в якому я товаристві. Не забувайте, що я безпомічне і беззахисне маленьке створіння. Подумайте, якою буваю я вдома, після роботи, з подібними мені братом і сестрою. Може, тоді ви не будете поганої думки про мене і не здивуєтеся, що я можу сумувати та бути серйозною. На добраніч!

Я потиснув руку міс Маучер, зовсім змінивши думку про неї, і відчинив перед нею двері. Нелегко було впоратися з величезною парасолею і врівноважити її в руках; та, нарешті, я спромігся її розкрити і побачив, як вона, наче сама собою, стрибає по вулиці крізь струмені дощу, і лише іноді лютий подув