Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— Гляньте на світ — у ньому є добро і є зло. Гляньте й на релігійні закони — в них також є добро і зло. Все це — частина єдиної системи. Ну й добре! Так воно є, так і буде.
У мене не вистачило духу відповісти батькові Дори, що, мабуть, ми могли б трохи поліпшити світ, якби прокидалися рано-вранці і працювали, засукавши рукави; я все ж таки наважився зазначити, що ми могли б удосконалити законодавство консисторії. У відповідь на це містер Спенлоу порадив мені викинути з голови всі ці пусті ідеї, не гідні порядного джентльмена.
— А проте цікаво знати, — сказав він, — які вдосконалення, на вашу думку, можна зробити в Докторській палаті?
Справа в суді тим часом була вже закінчена: за допомогою дивного статуту ми подарували розлучення вищезгаданому джентльменові, судді розійшлись, а ми з містером Спенлоу вийшли через двір повз Прерогативний суд. Я зізнався, що Прерогативний суд здається мені дуже дивною установою, яка зовсім не відповідає своїй меті. Містер Спенлоу зажадав пояснень. Зберігаючи повагу до його досвідченості (і ще більшу повагу до його родинних зв’язків із Дорою), я натякнув у обережних і делікатних висловах, що архів цього суду є, на мою думку, закладом, позбавленим всякого розумного значення і сенсу. Починаючи з ХVIІ сторіччя, зберігаються в ньому оригінали заповітів всіх осіб, які залишили після себе рухому і нерухому власність, на всьому просторі великої провінції Кентербері. І що ж? Будова для архіву була обрана випадково і ніколи не була проектована під належні потреби, її винаймають реєстратори, щоб збільшити свої заробітки. Вона небезпечна, навіть не певен, чи вона вогнестійка, хоч і тріщить по швах від важливих документів, і вся, від фундаменту до покрівлі, стала інструментом спекуляцій реєстраторів, які безсовісно беруть гроші з шановної публіки і звалюють їхні документи абияк, щоб тільки якнайшвидше позбутися їх. Річний прибуток кожного з цих реєстраторів сягає від восьми до дев'яти тисяч фунтів, не враховуючи спеціальних сум, призначених для їхніх помічників і старших клерків. Можна було б, здається, не кривдячи себе, виділити з цих грошей суму на спорудження більш безпечної будови, куди всі класи суспільства в державі, хочуть вони чи не хочуть, зобов'язані були б віддавати на схов свої цінні документи. Очевидно, всупереч справедливості, всі найкращі кабінети в цьому закладі займають синекури, а бідолашні клерки тим часом змушені працювати день і ніч в холодних і темних кімнатах мансард за найжалюгіднішу плату. Їх ніхто й не знає, хоч виключно на їхніх плечах лежить відповідальність, пов'язана з найважливішими посадами в Англії. Я вважаю непорядним, що головний архіваріус, який мав би піклуватися про зручність для людей, які юрбою приходять сюди щодня, є найбільшим синекурою серед усіх (крім цього, він може бути священиком і за сумісництвом займати посади у соборі й таке інше). Проте відвідувачі не мають ані найменшого комфорту, ми бачимо це щодня і знаємо, як це жахливо. Одним словом, Прерогативний суд Кентерберійської Єпархії є, на мою думку, шкідливим абсурдом, який давно треба вимести з подвір'я собору Святого Павла і перетрусити його нутрощі.
Розвиваючи цю тему, я трохи розпалився. Містер Спенлоу посміхнувся з мого запалу. Він заперечив мені коротко і ясно.
— Ну, і що ж із цього всього випливає? — сказав містер Спенлоу. — Все залежить від точки зору. Якщо публіка спокійна з приводу своїх заповітів і не має будь-яких підозр та побоювань, що архів мав би бути збудований краще, то кому від цього погано? Нікому. А кому від цього краще? Усім, хто стає синекурами. Дуже добре. Отже, добро переважає! Звичайно, є певні хиби в цій системі, але де ж їх немає? Всяка річ має свій зворотний бік. Але батьківщина благоденствує при існуванні Прерогативного суду. Коли б не було Прерогативного суду, то батьківщина занепала б. Будьте певні, що Прерогативний суд переживе нас із вами.
Містер Спенлоу, ґрунтуючись на принципі джентльмена сприймати речі саме в такому вигляді, у якому вони існують в даний момент, не мав сумнівів, що Прерогативний суд переживе всіх нас. Я не протестував проти цих слів, хоч у глибині душі мав зовсім іншу думку. Але вийшло, що містер Спенлоу не помилявся принаймні в одному: Прерогативний суд не тільки процвітає у теперішній час, але він встояв навіть перед зубами парламентських промовців, які виступали з законопроектом проти зловживань ще років вісімнадцять тому. Вони зазначали, що місця, відведеного в архіві для зберігання заповітів, вистачить ще ніяк не більше, ніж років на два з половиною. Що сталося потім з наступними заповітами — я не знаю. Можливо, їх кидають у купу, або часом, може, продають їх до бакалійних крамниць на обгортки. Все може бути. Мого заповіту, на щастя, там нема, і, сподіваюся, він не потрапить туди ще деякий час.
Я написав про це в розділі, присвяченому солодкому запамороченню, бо саме тут місце для цього. Ми з містером Спенлоу довго походжали по широкому подвір'ю, заглиблені в цю розмову, доки нарешті не дійшли до головної теми. Під кінець прогулянки містер Спенлоу повідомив мене, що на цьому тижні буде день народження Дори, і що з цього приводу влаштовується маленький пікнік. Він додав, що йому буде дуже приємно, коли я в той день приїду до них на дачу взяти участь у сімейному святі. Сказав він після того ще кілька слів, але я вже нічого не чув. Люб'язне запрошення остаточно змусило мене збожеволіти, і я шалів цілий наступний день, і ще більше, коли одержав маленьку картку з рожевого паперу з написом: «З дозволу тата. Щоб нагадати». Голова мені весь цей час ішла обертом.
Здається, я робив неймовірні дурниці, готуючись до цієї урочистої події. І тепер мене кидає в жар, як пригадаю, яку краватку я собі купив. Мої черевики мали б знаходитись у музеї катівських знарядь. Напередодні я надіслав до Норвуда гарненький кошик, зміст якого означав прямо-таки формальне освідчення у коханні. Я поклав туди печиво з найніжнішими написами, які лише можна було придбати за гроші. Вже о шостій годині вранці я опинився на Ковент-Гарденському ринку, купуючи букет для Дори. О десятій годині сидів уже на спині спеціально винайнятого баского сірого коника і риссю мчав до Норвуда. Букет я поклав у капелюх, щоб квіти не зів'яли.
Побачивши Дору в саду, я вдав, ніби не помічаю її та шукаю будинок, і поїхав повз нього, наче неспроможний знайти так добре знайомі мені ворота. Мабуть, й інші молоді джентльмени, що були в такому стані, як я тоді, роблять схожі дурниці. Але ось я таки знайшов будинок, зіскочив з коня біля садової хвіртки і пішов у своїх залізних черевиках до Дори, яка сиділа на лавочці під бузковим кущем. Яким дивовижним створінням була вона цього чудового ранку, серед метеликів, у білому солом'яному капелюшку і в небесно-блакитній сукні. З нею була якась молода леді, трохи старша за неї, майже двадцяти років, я б сказав. Прізвище її було міс Мілз, а Дора звала її Джулія. Вона була нерозлучною подругою Дори. Щаслива міс Мілз!
Джіп теж був там і, звичайна річ, знову гавкав на мене. Коли я підніс свій букет, він заскреготав зубами від ревнощів.
